12.2.

Зранку, коли перше осіннє сонце пробивалося крізь прозорі штори моєї спальні, я довго дивилася на телефон. Заставка на екрані — наше перше селфі з річниці випускного, коли ми зустрілися після десятирічної паузи. Назар тримає мене за плечі, обоє сміємося, і в його медово-карих очах та моїх однакових — ще нема тієї тривоги, що з'явилася пізніше. Тоді все здавалося таким простим, таким можливим.

Пальці тремтіли, коли я набирала його номер. За тиждень після того, як мені зняли гіпс, я нарешті могла повернутися до роботи в салоні, але радість від цього затьмарювалася болісною невизначеністю наших стосунків.

— Привіт, — почувся його голос, і серце підстрибнуло, як завжди.

— Привіт, любий мій, — прошепотіла я, притискаючи телефон до вуха, наче намагаючись відчути його тепло.

Спершу розмова була буденною — він запитував, як мені зняли гіпс, чи нічого не болить, розповідав про складну операцію минулої ночі. Його голос звучав втомлено, але в ньому досі жила та ніжність, що зігрівала мене навіть на відстані трьохсот кілометрів.

— Назаре, — перебила я його, коли розмова почала вщухати. — Нам потрібно поговорити про нас. Про те, що буде далі.

Настала короткотривала пауза, що здалася вічністю. Я чула його дихання крізь телефон і уявляла, як він проводить рукою по каштановому хвилястому волоссю — так він робив, коли нервував.

— Знаю, — сказав він нарешті. — Леро, я думав про це всю ніч. Нам потрібен термін. Місяць. Місяць на те, щоб вирішити наші справи. Якщо ніхто з нас не переїде за цей час...

— То ми розходимося, — закінчила я за нього, відчуваючи, як холод розливається по грудях.

— Не мучимо один одного, — його голос був хрипким. — Дамо можливість жити і розвиватися. Заради нас обох.

Ультиматум. Слово, яке лякало до запаморочення, але я знала — він правий. Невизначеність роз'їдала нас зсередини, як іржа.

— Добре, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав рішуче. — Місяць.

Коли розмова закінчилася, я довго сиділа на ліжку, дивлячись на полотно, що висіло на стіні навпроти. Наша фотографія з відпустки, яку я замовила як сюрприз — ми двоє обійнялися на фоні заходу сонця над озером, що мерехтіло золотом і рожевим. Тоді ми були такими щасливими, такими впевненими у майбутньому. Назар цілував мене в скроню, а я притулялася до його грудей, відчуваючи себе вдома. Тепер це полотно здавалося насмішкою долі.

На роботі в салоні Оксана одразу помітила мій стан.

— Валеро, ти виглядаєш, наче привид, — сказала вона, обережно торкаючись моєї руки. — Що сталося?

Я розказала їй про ультиматум. Оксана слухала мовчки, її очі ставали все більше стурбованими.

— Місяць — це мало часу для такого рішення, — сказала вона. — Але може, саме це вам і потрібно? Поштовх?

— Не знаю, Ксан. Я просто не знаю.

Весь день я працювала автоматично, але думки постійно вертались до Назара. До того, як він ставав для мене більшим, ніж просто хлопець. Він став частиною мене, частиною мого серця, без якої я не могла уявити своє життя. Кожна клітинка тіла кричала — напиши йому, пошли хоча б сердечко, смайлик з поцілунком, дай знати, що думаєш про нього. Але я стримувалася. Не час було для романтики — час був для рішень.

Ввечері зателефонувала двоюрідній сестрі Тані в Київ. Таня працювала юристом в приватній адвокатській фірмі, була практичною і розумною.

— Валеро? — здивувалася вона. — Давно не чулися. Що за терміновість?

— Танюшка, мені потрібна твоя допомога, — голос мій тремтів. — Можеш пошукати в Києві салон чи перукарню, які продаються або здаються в оренду? Приблизно в районі... — я назвала район, де жив Назар.

— Ого, серйозно? — Таня замовкла. — Це через того твого лікаря?

— Через нього.

— Добре, подивлюся. Але Валеро... ти впевнена? Кинути все і переїхати до Києва — це не жарт.

— Я нічого не кидаю поки що, — сказала я швидко. — Просто розглядаю варіанти.

Але коли поклала слухавку, зрозуміла — я брехала. Вже тоді, у глибині душі, я знала, що готова на все заради Назара.

Протягом тижня Таня тричі скидала мені пропозиції. Перша — затишна перукарня в спальному районі, але занадто далеко від Назарового будинку. Друга — прекрасний салон у центрі, але ціна оренди космічна. Третя — можливість купити невеликий салон, але він потребував капітального ремонту.

Кожну пропозицію я роздивлялася годинами, уявляла себе там, уявляла, як приїжджає Назар після роботи, як ми разом вечеряємо у його київській квартирі. І серце то підскакувало від надії, то падало від страху.

— Це нереально, — сказала я Оксані, показуючи чергову пропозицію. — Або далеко, або дорого.

— Валеро, — сказала Оксана, підійшовши до мене ззаду і поклавши руки на плечі. — Ти дивишся не на ті речі.

— Як це?

— Ти дивишся на труднощі замість можливостей. Дивишся на ціни замість мрії. А головне — ти забуваєш, що він теж може переїхати сюди. Тут і до батьків близько, та й до Варшави, Відня чи Праги значно ближче.

— Кардіохірург у Львові? — я гірко засміялася. — Тут йому немає перспектив.

— А тобі в Києві є? Хіба що будеш працювати косметологом у чиємусь салоні.

Я замовкла. Вона була права. Я думала лише про свої жертви, забуваючи про його.