11.2.

Спочатку був лише туман. Густий, молочний туман, крізь який пробивалися уривки голосів, схожих на відлуння з іншого світу.

— ...стабільна... пощастило... — ...завтра зможемо... — ...не відходив ані на хвилину...

Голоси чоловічі, далекі, наче доносилися з дна колодязя. Я намагалася розплющити очі, але повіки були свинцевими, неслухняними. Тіло боліло — глухим, тупим болем, що розливався від грудей до кінчиків пальців.

А потім... потім я побачила його.

Назар сидів поруч з моїм ліжком, спершись ліктями на коліна, обличчя ховав у долонях. Волосся розпатлане, сорочка пом'ята, на підборідді —  щетина. Він виглядав так, наче постарів на десять років за одну ніч.

— Назар... — прохрипіла я, і голос мій був схожий на шепіт осіннього листя.

Він підвів голову, і я побачила його очі. Червоні від безсоння, повні болю та відчаю. Коли він зрозумів, що я прокинулася, по його обличчю пробігла хвиля полегшення, що змінилася новою хвилею страждання.

— Леро... — його голос тремтів. — Боже мій, Леро, ти прокинулася...

Він схилився наді мною, його руки обережно торкнулися мого обличчя, наче боялися, що я знову розчинюся у небутті.

— Що... що зі мною? — спитала я, намагаючись повернути голову, але кожен рух відгукувався болем.

— Діагноз стабільний, — сказав він, і в його голосі професійна стриманість змішувалася з особистим відчаєм. — Закритий перелом четвертого ребра зліва, перелом променевої кістки правої руки, ключиці. Тріщина великогомілкової кістки правої ноги. Легкий струс мозку, але томографія показала відсутність внутрішніх крововиливів. — Він зробив паузу, медичний тон змінився на особистий. — Леро, тобі неймовірно пощастило. Швидкість удару, деформація автомобіля... Якби не система безпеки, якби подушки не спрацювали вчасно... ти могла... ти могла...

Він не закінчив речення, але я розуміла. Я могла померти. На тій дорозі, під дощем, думаючи про нього.

— Назаре, мій, — прошепотіла я, простягаючи до нього здорову руку. — Ти тут...

— Звісно я тут! — вигукнув він з такою силою, що аж сам здригнувся. — Де ж мені ще бути? Коли я почув... коли почув той тріск у телефоні... коли зрозумів, що сталося...

Він замовк, стиснувши губи, намагаючись оволодіти собою.

— Я так боявся, — продовжив він тихіше. — Так боявся, що втратив тебе назавжди. А все через мою дурість, через мою...

— Назаре, що з тобою сталося? — перебила я його, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Чому ти став таким холодним? Чому відштовхував мене?

Він відвів погляд, на його обличчі боролися емоції.

— Після нашої відпустки... — почав він, голос його тремтів. — Після тих щасливих днів я всю ніч не спав. Лежав поруч з тобою і думав... думав, який я негідний.

— Що ти кажеш? — я не могла повірити своїм вухам.

— Леро, подивися на себе! — він різко повернувся до мене, очі палали відчаєм. — Ти успішна, красива, розумна, ділова. Ти створила власну справу, у тебе все виходить. І у тебе все попереду. Ти втілення ідеальної жінки — амбітна, самодостатня, сильна. А я... а що я?

Сльози покотилися по моїх щоках. Не від болю в тілі — від болю в серці.

— Так, у мене є улюблена робота, — продовжував він, наче каючись. — Так, у мене є квартира. Але що я можу тобі запропонувати? Переїхати до Києва? Залишити твій улюблений Львів заради мене? Я бачив, як ти розповідаєш про кожного лева в місті, як очі горять, коли говориш про кожну вулицю, як дбаєш про свій салон... Яке право я мав просити тебе пожертвувати цим?

— Назаре... — я намагалася щось сказати, але він не зупинявся.

— Я думав, що буду для тебе тягарем. Що ти зрозумієш, наскільки я мізерний порівняно з тобою, і... і підеш. Тому я вирішив відійти сам. Не нав'язуватися. Поринув у роботу і... і став останнім боягузом.

— Назаре, припини зараз же! — вигукнула я з такою силою, що в грудях кольнуло. — Ти говориш про себе, як про невдаху, а це ти — успішний професійний кардіохірург у Києві! Ти рятуєш людські життя кожен день, і робиш це не заради грошей чи слави, а щиро, від серця!

Він стих, дивлячись на мене з подивом і страхом.

— Як ти смів так думати? — сльози лилися по моїх щоках потоком. — Як смів думати, що ти для мене не достатньо хороший?

— Це я... це я до глибини душі не просто кохаю тебе, а обожнюю! — голос мій тремтів від емоцій. — Це ти для мене ідеал справжнього чоловіка — доброго, шляхетного, чесного. Ти присвячуєш себе іншим! Ти найкраще, що коли-небудь траплялося в моєму житті! Ти єдиний у моєму житті, кого я кохала протягом усіх цих десяти років ще зі школи!

— Леро... — прошепотів він, але я не закінчила.

Я намагалася піднятися, незважаючи на біль, і він обережно підтримав мене.

— Це тебе чекає блискуча кар'єра! — продовжувала я крізь сльози. — Ти неодмінно очолиш відділення, здобудеш визнання, станеш одним з найкращих в країні! А я... а я що? Роблю людей красивішими?

— Та ти божевільна... — він простягнув руку до мого обличчя, обережно витираючи сльози.

— Все, що я хочу, — це кохати тебе, — прошепотіла я. — Все, що мені потрібно, — це знати, що ти мене кохаєш. А де це буде — у Львові, в Києві, чи на краю світу — мені байдуже. Розумієш? Байдуже!

Він притягнув мене до себе, обережно, намагаючись не зачепити пошкоджені місця, і я відчула, як його тіло здригається від ридань.

— Леро, пробач мені, — шептав він мені у волосся. — Пробач мені, що я такий дурень. Що мало не втратив тебе через власні страхи...

— Я думала, ти розлюбив мене, — плакала я в його плече. — Думала, що знайшов когось кращого...

— Кращої за тебе немає на світі, — він відсунувся, щоб подивитися в очі. — Не може бути. Я так кохаю тебе, що готовий померти від цього кохання.

— Тоді чому?

— Бо боявся, що недостойний тебе. Бо думав, що рано чи пізно ти зрозумієш це і підеш. І вирішив піти сам... поки не дуже боляче. Але було пізно. Я за цей тиждень ледь з розуму не зійшов!