Розділ 11.

Неділя розпочалася з того пронизливого передчуття, що поселилося в моїй душі з вечора. Я прокинулася на світанку з серцем, що билося, наче птах, що рветься на волю з клітки. Сьогодні я їду до Назара. Сьогодні дізнаюся правду — хай якою б нищівною вона не була.

Руки тремтіли, коли я збирала речі у дорожню сумку. Що сказати йому? З чого почати розмову, що може змінити все? "Назаре, чому ти став таким недосяжним?" Чи "Ми ще кохаємо одне одного, чи це лише відлуння минулого?" А може, просто мовчки обійняти і сподіватися, що його серце згадає мелодію нашого кохання?

— Квиток на Київ? — перепитала касирка на вокзалі, дивлячись на мене з жалем у очах. — На сьогодні вже немає, дівчино. Найближчий — завтра ввечері.

Завтра... А я не могла чекати ще добу. Кожна година розтягувала струни моїх нервів до межі розриву, кожна хвилина була мукою невизначеності.

— Тоді машиною, — вирішила я з рішучістю відчаю, відчуваючи, як адреналін змішується зі священним страхом кохання.

Ніколи раніше я не їздила так далеко одна. Львів — Київ... чотириста кілометрів самотності і роздумів. Але справжнє кохання варте будь-якого ризику, будь-якої жертви, чи не так?

Мій червоний "Хонда Сівік" стояв під будинком, наче вірний друг, готовий нести мене назустріч долі. Я налаштувала навігатор, що заспокійливим, майже материнським голосом проказав: "Маршрут побудовано. Час у дорозі — п'ять годин тридцять хвилин."

П'ять з половиною годин до відповідей. П'ять з половиною годин до нього. До істини.

— Через триста метрів поверніть направо, — проказав навігатор, коли я виїжджала зі Львова, залишаючи позаду знайоме життя.

Перші дві години минали в оманливому спокої. Сонце пробивалося крізь розідрану хмарами завісу, освітлюючи дорогу золотим, майже казковим світлом. Я крутила на радіо улюблені пісні, намагаючись заглушити симфонію тривожних думок у голові.

Що, якщо він не хоче мене бачити? Що, якщо у його серці поселилася інша? Що, якщо наше кохання було лише літнім маревом?

— Ні! — вигукнула я вголос, стукнувши долонею по кермі з силою розпачу. — Не думай про погане, Леро. Він мене кохає. Просто... просто щось трапилося. Ми з'ясуємо все. Обов'язково з'ясуємо.

Але серце продовжувало битися неспокійно, наче віщун, що знав щось, чого не знав розум.

У пам'яті спливали фрагменти нашої відпустки — як Назар будив мене ранковими поцілунками, що пахли  ніжністю, як шептав, що я найкрасивіша зірка у його всесвіті, як ми планували майбутнє. Через дві години шляху небо почало змінюватися. Спочатку легенькі хмарки, схожі на пір'я ангелів, потім — густа, зловісна сірість, що насувалася з заходу, наче армія темряви, готова поглинути світло.

Саме тоді задзвонив телефон.

Назар. Його ім'я засвітилося на екрані, як благословення. Серце підскочило від несподіванки і надії.

Я потягнулася до телефону, але навігатор саме проказував щось важливе про поворот. Руки зайняті кермом, очі прикуті до дороги... Мимоволі натиснула "скинути виклик".

— Чорт! — прошипіла я, відчуваючи, як розчарування пече у грудях.

Через хвилину телефон задзвонив знову. І знову його голос у моїй голові, його обличчя у пам'яті...

Цього разу я була готова. Швидко натиснула "прийняти", потім "гучний зв'язок", поклавши телефон на панель.

— Назаре! — вигукнула я, не приховуючи радості. — Боже, як же добре чути твій голос!

— Леро, де ти? — у його голосі була тривога, справжня, жива тривога. — Чому скинула дзвінок?

— Я... я їду до тебе, — сказала я, відчуваючи, як щастя і страх танцюють у моїх венах. — Назарчику, нам потрібно поговорити. Про нас. Про те, що з нами відбувається...

— Ти де зараз? Погода жахлива, дороги...

— Залишилась година, може менше, — я дивилася на навігатор. — Я буду в Києві невдовзі. Зараз зупинюся десь, щоб ми могли спокійно...

Саме тоді впали перші краплі. Великі, важкі, що розбивалися об лобове скло, наче сльози небес. Потім — ще і ще, поки дощ не перетворився на справжню зливу, на потоп.

— Леро, зупинись! — голос Назара став напруженим. — Зупинись зараз же! Ця злива...

— Не хвилюйся, я обережна, — намагалася заспокоїти його, але голос тремтів. Двірники почали свій божевільний танець, змітаючи потоки води, але їх явно не вистачало. Дощ лився стіною, перетворюючи дорогу на бурхливу річку, а світ навколо — на розмиту, сюрреалістичну акварель.

— Леро, будь ласка... — у його голосі була молитва.

Він хвилюється за мене, — подумала я з теплотою. — Значить, ще не все втрачено. Значить, його серце ще пам'ятає.

— Через триста метрів... — почав навігатор, але його голос потонув у грімі та шумі дощу.

Швидкість довелося знизити до сорока кілометрів на годину. Машини попереду миготіли аварійними сигналами, наче червоні зорі у морі темряви. Серце билося все частіше — від страху, від адреналіну, від передчуття близької зустрічі.

— Леро, тільки їдь обережно, чуєш? Я... я чекаю на тебе.

Він чекає. Ці слова зігріли душу, як ковток гарячого чаю холодної зими.

Дощ посилювався з кожною хвилиною, перетворюючись на справжню стихію. Вода стікала по склу потоками, двірники захлинались у цій нерівній боротьбі, а я намагалася роздивитися дорогу крізь цю водяну завісу апокаліпсису.

— Я так тебе кохаю, Назарчику, — прошепотіла я, не знаючи, чи чує він мене крізь шум стихії. — Не можу тебе втратити. Просто не можу...

— Я теж... — почув я його голос, тихий, ніжний, такий знайомий. — Леро, я...

Раптом попереду мигнула яскрава, сліпуча фара. Вантажівка? Автобус? Я різко крутнула кермо вправо, відчувши, як машину занесло на мокрому асфальті, наче на льоду. Світ почав крутитися навколо мене в божевільному танці — дерева, дорога, небо, знову дерева, темрява, світло...

— Леро! ЛЕРО! — кричав Назар у телефоні, але його голос віддалявся, наче з іншого виміру.