10.2.

Ресторан "Львівський дворик" сяяв, як діамант у темряві вечірнього міста. Кришталеві люстри розсипали золоті відблиски по стінах, оздоблених старовинними гравюрами, живі троянди пахли розкішшю та мріями, а струнний квартет наповнював простір мелодією, що торкалася самого серця. Гості у вечірніх вбраннях розчинялися в атмосфері святкового чаклунства.

— Лерочко, ти неймовірна! — захоплено вигукнула одна з клієнток, обіймаючи мене. — А твій салон — справжній палац краси!

Я посміхалася, кивала, дякувала, але кожна похвала відлунювала в порожнині грудей. Де той, хто мав би стояти поруч зі мною в цю хвилину? — крутилося в голові. Де той, чиїми очима я хотіла побачити свій тріумф?

— Валерочко, ти сьогодні справжня королева! — Марічка підійшла до мене з келихом шампанського, її очі сяяли від щастя за подругу. Вона приїхала вранці з села, привезла найкращу сукню та безмежну підтримку. — Дивись, як на тебе дивляться гості! З яким захопленням!

Я обняла її, відчуваючи, як вдячність змішується з болем. Марічка була тут, а Назара — ні. Подруга замість коханого. Гарно, але не те, про що мріялося.

— Шановні друзі! — піднявся ведучий з мікрофоном. — Сьогодні ми святкуємо п'ятиріччя салону краси "Incanto", тріумф мрії, втіленої в реальність. Зустрічайте овації — наша іменинниця, Валерія!

Зал вибухнув аплодисментами. Я піднялася на імпровізовану сцену, відчуваючи, як софіти обпалюють обличчя, а серце б'ється десь у горлі.

— Дорогі мої, — почала я, намагаючись, щоб голос не здригався. — П'ять років тому я мріяла створити місце, де кожна жінка відчуватиме себе богинею. Сьогодні ця мрія здійснилася і наша команда професіоналів готова до того, щоб кожна жінка відчула себе особливою...

Слова лилися самі собою, але думки кружляли навколо єдиного: Назаре, чому тебе тут немає? Чому я святкую найважливіший день свого життя без тебе?

— ...і я безмежно вдячна всім, хто підтримував мене на цьому шляху, — закінчила я промову під грім аплодисментів.

Вечір тягнувся, наче солодка мука. Гості танцювали, сміялися, чокалися келихами за моє здоров'я та успіх. Фотограф безперестанку клацав затвором, ловлячи "щасливі моменти". Я всміхалася в об'єктив, але знала, що на світлинах мої очі видаватимуть правду — порожнечу там, де мала бути радість.

— Лер, ти чудово виглядаєш, але... — Марічка тихо підійшла до мене під час танцювальної паузи. — У тебе такі очі... наче ти не тут.

— Все гаразд, — я міцніше стиснула келих шампанського. — Просто втомилася від емоцій.

Але Марічка знала мене надто добре, щоб повірити цій брехні.

О одинадцятій гості почали розходитися. Подячні обійми, компліменти, обіцянки зустрітися найближчим часом. Я проводжала кожного з усмішкою, що боліла на обличчі.

— Успіх приголомшливий! — підсумувала Оксана, коли останній гість зникнув у дверях ресторану. — Валер, ти зробила це! Про наш салон тепер знає весь Львів!

Коли за опівніч я нарешті покинула "Львівський дворик", тиша обрушилася на мене, як лавина. Марічка поїхала на таксі додому, обіцяючи завтра зранку зателефонувати, а я стояла біля входу в ресторан — самотня, як ніколи.

Таксі везло мене додому через нічний Львів. Вуличні ліхтарі змішувалися в одну золоту смугу за вікном, а я дивилася на телефон, сподіваючись на диво. Хоча б коротке "як пройшло?". Хоча б смайлик.

Нічого.

Квартира зустріла мене холодом і тишею. Я скинула туфлі, зняла святкову сукню і села на ліжко у нічній сорочці, відчуваючи, як самотність обплітає мене павутинням.

Найщасливіший день мого життя, — думала я іронічно. А чому ж так боляче?

Зранку мене розбудив сигнал телефону. Серце підскочило — може, Назар згадав нарешті?

Повідомлення від нього:

"Вітаю з п'ятиріччям! Сподіваюся, все пройшло добре."

А через хвилину друге:

"Вибач, що не зміг бути. Справи."

Я довго дивилася на ці сухі рядки. "Справи"... Хіба я не справа? Хіба п'ять років моєї роботи, мого життя, моїх мрій — це не справа, гідна його уваги?

Потім прийшло прозріння, ясне і болісне: треба їхати до нього. Треба дивитися в очі і розуміти, що відбувається з нами. Чи залишилося щось від тих двох закоханих, що плели плани на пляжі під зорями?

Пальці самі набрали повідомлення в суботу ввечері:

"Назаре, приїжджаю до Києва. Нам потрібно поговорити. Про нас."

Відправила, не дочекавшись страху. Серце билося так, наче я стрибала з парашутом.

Відповідь прийшла через годину:

"Добре. Буду вдома увечері."

І знову — жодної емоції, жодного натяку на те, що йому не байдуже.

Я поклала телефон і підійшла до вікна. За склом розстилався недільний Львів — тихий, сонячний, мирний. А в мене всередині бушувала буря.

Уже сьогодні, — подумала я. — Сьогодні я дізнаюся правду. Хай якою б вона не була.

Бо жити в цій невизначеності більше не було сил. Навіть якщо правда розіб'є серце вщент — вона буде чесною. А чесність — це єдине, що залишилося від нашого кохання.

Хоча… хіба залишилося?

Відповідь на це питання чекала мене в Києві.