Розділ 10.

Зранку я прокинулася з тим солодким передчуттям, що завжди супроводжує закоханих. У грудях ще жевріли відлуння нашої відпустки — як Назар цілував мене на світанку біля озера, як шептав, що я найпрекрасніша жінка на світі, як ми гуляли босоніж по піску під зорями. Усе це здавалося вчора, хоча минув уже тиждень.

Марічка ще солодко спала на дивані, тихенько сопучи після вчорашнього вина, а я вже простягала руку до телефону з тим знайомим трепетом у серці. Пальці самі набирали слова, що народжувалися з любові:

"Доброго ранку, мій коханий! Як твоя душа? Я прокинулася з думкою про тебе... Скучаю так, що серце болить 💕"

Відповідь прийшла швидко, але була схожа на крижаний подих зими:

"Доброго ранку. Уже на роботі. Зідзвонимося пізніше."

Я вчитувалася в ці слова, шукаючи між літер хоча б крихту того тепла, що колись струменіло з кожного його повідомлення. Де той Назар, що писав мені довгі листи вночі? Де той чоловік, що надсилав світлини заходу сонця з підписом "думаю про тебе"?

—Подруго, ти вже не спиш? — Марічка підвела голову з подушки, розпатлавши каштанове волосся.

— Каву варю, — відповіла я, намагаючись приховати розчарування. — Будеш?

— З тобою — будь-що, — вона потяглася і раптом пильно подивилася на мене. — Лерочко, що з тобою? У тебе такі очі... сумні.

Я показала їй екран телефону. Подруга прочитала і її обличчя стало серйозним:

— Хм... А де той Назар, що казав тобі "доброго ранку, зіронько моя"?

— Може, просто поспішав на операцію, — прошепотіла я, але серце неприємно защеміло, наче хтось обвив його холодними пальцями.

За кавою ми говорили про все й ні про що, але думки мої кружляли навколо Назара, як метелики навколо вогню. Чому він такий далекий? Хіба наша відпустка нічого не означала? Хіба ті ночі, коли ми лежали обійнявшись і планували майбутнє, були лише мрією?

— Подруго, мені треба їхати, — сказала Марічка, допиваючи каву. — А тобі — творити красу в салоні. І пам'ятай: ти варта всієї любові світу.

Ми обнялися міцно, і я підвезла її до вокзалу. Коли подруга від'їхала, я попрямувала на роботу.

У салоні "Incanto" справи йшли повним ходом — корпоратив наближався, і треба було спланувати тисячу деталей. Але навіть серед передсвяткової метушні думки постійно поверталися до ранкового повідомлення, наче язик до хворого зуба.

Салон мрій... Моя мрія, — думала я, дивлячись на блискучі дзеркала, елегантні крісла, квіти в кришталевих вазах. Усе це я створювала крок за кроком. А віднедавна уявляла, як Назар пишатиметься мною: "Моя розумна, талановита дівчинка". Як його очі засяють захопленням...

О другій годині я не витримала і набрала його номер. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чути по всьому салону.

Довгі гудки... і нарешті його знайомий, такий дорогий голос:

— Алло, Леро.

— Назарчику, мій любий! — я намагалася говорити весело, але голос тремтів. — Як справи? Як пройшла операція? Розкажи мені...

— Нормально. Слухай, я на роботі, черга пацієнтів...

— Коханий, я хотіла розказати про корпоратив, про те, як я скучила кожну хвилину... Пам'ятаєш, як ми говорили про цей день? Як ти обіцяв...

— Леро, пробач, зараз не можу говорити. Перетелефоную пізніше, добре?

І він скинув дзвінок.

Я стояла посеред свого кабінету, тримаючи телефон, і відчувала, як щось болісно розривається в грудях. Наче хтось виймав із мене серце шматочками.

— Валер, усе гаразд? — Оксана заглянула до мене з папками в руках.

— Так-так, все добре— я швидко витерла очі. — Просто хвилююся перед святом.

Весь день я намагалася зосередитися на роботі, але кожні п'ять хвилин ловила себе на тому, що дивлюся на телефон. Чекаю. Сподіваюся.

Увечері, коли я вже збиралася додому, пролунав звук повідомлення. Серце підскочило від надії — нарешті!

"Леро, я не зможу приїхати на корпоратив. У мене конференція на вихідних. Вибач."

Світ навколо завмер. Звуки салону стали далекими, наче я провалилася під воду. Корпоратив... наш корпоратив... день, про який я мріяла два місяці, день, коли хотіла поділитися з ним своєю радістю, своїм тріумфом...

Пальці тремтіли, коли я набирала відповідь:

"Назарчику, може, перенесемо на п'ятницю? Або на наступний тиждень? Мені так хочеться, щоб ти був поруч у цей особливий день..."

Відповідь прийшла майже миттєво:

"Не треба нічого змінювати під мене. Проведи свято, як планувала."

Я перечитувала ці слова знову і знову. "Не треба нічого змінювати під мене"... Наче він уже не частина мого життя. Наче я — просто знайома, яка намагається втягти його в свої справи.

А де той Назар, що колись сказав: "Твоя радість — це моя радість, твої мрії — це наші мрії"?

— Оксано, — покликала я адміністраторку, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Усе залишаємо без змін. Корпоратив у суботу.

— А що з Назаром? — здивувалася вона.

— Не приїде. У нього... справи, — я відвернулася, щоб вона не побачила сльози.

Наступні дні підготовка до ювілею перетворилася на сіру, безбарвну рутину. Те, що раніше викликало захоплення — вибір меню, декор, подарунки для гостей, — тепер здавалося порожнім театром. Я робила все механічно, наче маріонетка.

— Валер, уяви, який фурор створить ця вечірка! — намагалася заразити мене ентузіазмом Оксана. — Я замовила персональні подарунки, найкращого ведучого, навіть струнний квартет!

— Молодець, — кивала я, дивлячись на список запрошених. Тридцять п'ять імен людей, які приходитимуть святкувати мою мрію. А того єдиного, заради чиїх очей усе й задумувалося, серед них не буде.

Ми з Назаром спілкувалися тепер лише повідомленнями. Короткими, офіційними, без натяку на ту пристрасть, що ще нещодавно палала між нами.

"Як справи?" — писала я щоранку, сподіваючись на диво.

"Нормально. Багато роботи," — приходила відповідь.