9.2.

На обідню перерву зібралися всі дівчата, і мій кабінет перетворився на справжній вулик. Стало тісно, але так весело і дружньо! Піца з суші зникали зі столу з космічною швидкістю, а сміх лунав без упину.

— Боже, Валеріє, цей торт "Ужгород" – це щось неймовірне! — захоплювалася Ангеліна, старанно облизуючи пальці.

— А сир! Спробуйте цей сир! — вигукувала Ліля, нарізаючи ароматні скибочки крафтового делікатесу.

Інна і Софія за кілька хвилин відлучилися, весело жуючи суші на ходу – побігли до своїх клієнтів. Решта дівчат могла дозволити собі розслабитися – троє перукарів і ще один майстер манікюру будуть працювати завтра, сьогодні не їхня зміна.

Час від часу я непомітно поглядала на телефон, що лежав на столі серед тарілок та серветок. Екран залишався темним, без заповітних повідомлень. "Може, загубився серед пацієнтів?" – заспокоювала себе, але серце щемливо стискалося.

— Валерочко, ти така задумлива, — помітила Настя. — Все гаразд?

— Так-так, усе чудово, — поспішно відповіла я, посміхаючись. — Просто втомилася трохи після дороги.

Після обіду прийшла моя постійна клієнтка Ольга Петрівна на косметологічну процедуру. Елегантна жінка п'ятдесяти років, завжди бездоганно вдягнена, з тим особливим шармом, який дають гроші та хороший смак. Маски, масаж обличчя, легкі ін'єкції гіалуронової кислоти – чудова альтернатива радикальній контурній пластиці.

— Валеріє, дорога, ви просто сяєте сьогодні, — говорила Ольга Петрівна, розслабляючись під теплим компресом. — Відпустка пішла на користь.

— Дякую, — відповіла я, обережно масажуючи її скроні, але думки знову полетіли до мовчазного телефону в кишені халата.

Розмова з Ольгою Петрівною несподівано посіяла сумніви в моїй душі. Вона – дружина впливового львівського бізнесмена Івана Васильовича, власника торгового центру, в якому розташований мій "Incanto". На корпоратив вона, звісно, запрошена – я вже встигла вручити їй персональне запрошення на якісному картоні з золотим тисненням.

— Знаєте, Валеріє, — раптом заговорила вона, не відкриваючи очей, — дивлячись на вас, я згадую свою молодість і своє єдине кохання. Колись за мною теж упадав один чоловік... з Дніпра це було. Такий перспективний, красивий... Дмитро.

Мої руки завмерли на мить. Серце підстрибнуло.

— І що сталося? — тихо спитала я.

— А що могло статися? Відстань, розумієте? Спочатку ми обіцяли один одному золоті гори, телефонували щодня, писали листи... Та поступово все згасло. Він там, я тут. Ми бачилися раз на місяць, а потім зустрічі ставали все рідшими. Врешті-решт я вийшла заміж за Івана Васильовича – людину, яка завжди була поруч.

Ольга Петрівна відкрила очі і подивилася на мене з якоюсь меланхолійною мудрістю:

— Я не жалкую про своє життя, розумієте? З чоловіком живемо добре, в достатку, в повазі. Він є моїм найкращим другом... Але от кохання... справжнього кохання я більше так і не відчувала.

Її слова вдарили мене, як холодна вода. Пальці знову потягнулися до телефону – чи не з'явилося повідомлення від Назара? Пусто. В мережі був о 02:30.

— Валеріє, ви зблідли, — занепокоїлася Ольга Петрівна. — Може, щось не так?

— Ні-ні, все гаразд. Просто замислилася над вашими словами.

Але серед грудей поселився холодний жмуток тривоги. А що, якщо і з нами буде так само? Київ так далеко від Львова...

Під вечір дівчата почали розходитися, завершуючи роботу з останніми клієнтами. Салон поступово затихав, і я знову перевірила телефон. Третій раз за годину. Мовчить.

— Валерочко! — почувся знайомий голос біля входу.

До мене завітала подруга Марія. Колишня однокласниця, побачивши мене, аж присвиснула:

— Ти що, п'ять років скинула? Боже, як тобі личить бути закоханою!

— Марічко, не перебільшуй, — засоромилася я, але серце зігрілося від щирих компліментів.

— Та я серйозно! Ось що робить з жінкою справжнє кохання. Розказуй усе до найменших подробиць!

Поки ми в кабінеті пили каву з тим самим закарпатським тортом, салон остаточно завершив роботу. Дівчата прощалися, посміхаючись і махаючи руками. А мій телефон як і раніше мовчав.

— Поїхали до мене, ти ж з ночівлею? — змовницьки підморгнула я Марії, намагаючись не видати своє хвилювання. — Поговоримо нормально.

Ми поїхали на моєму авто, заїхавши по дорозі до супермаркету за продуктами. Марія щебетала без упину, розпитуючи про Назара, а я механічно кивала, думаючи про те, чому він не відповідає.

Добре, що додому я повертаюся не сама, адже в квартирі відразу відчулася та сама пустота, що й учора. То от чого не вистачало! Не було людини, до якої хочеться повертатися кожного вечора. Не було того, хто чекає на тебе з теплою посмішкою та обіймами.

— Валер, а чому ти така сумна? — помітила Марія, ставлячи пакети на кухонний стіл. — Нічого не сталося?

Я поглянула на телефон востаннє. Пусто. І раптом зрозуміла – день закінчується, а коханий так і не написав жодного слова.