Розділ 9.

Вранці я прокинулася з відчуттям, що світ знову набув яскравих кольорів. Сонячне проміння грало на стінах спальні, а в повітрі витав ледь відчутний аромат кави, який я заварила ще напівсонна. Сьогодні – перший день повернення до роботи, і чомусь мені не терпілося побачити свій "Incanto".

Перед дзеркалом у ванній я з приємністю розглядала зміни, які подарувало мені закарпатське сонце. Шкіра набула золотисто-бронзового відтінку – не того червоного, як у перші дні, а рівномірної засмаги. Медово-карі очі здавалися ще виразнішими на контрасті з новим тоном обличчя. Я обережно підвела їх тонкою лінією темно-коричневої підводки – класично, елегантно.

Хоч я і власниця салону та маю у штаті чудового майстра перманентного макіяжу, але залишалася досить консервативною у питаннях краси. Завжди переконувала клієнток: перманент потрібен або після тридцяти, коли шкіра втрачає пружність, або коли природна краса справді потребує корекції. Поки що з цим у мене проблем не було.

Волосся злегка вигоріло на сонці і тепер спадало м'якими хвилями з акуратного пучка, який я зібрала біля потилиці. Довгий літній сарафан білого кольору підкреслював засмагу і додавав образу легкості. Я повернулася перед дзеркалом, і моє відображення усміхнулося у відповідь – так, це була щаслива, закохана жінка.

Салон зустрів мене оновленою красою. Оксана справді попрацювала на славу! М'які пастельні тони стін гармонійно поєднувалися з золотавими акцентами, а біля її адміністраторського столу тихенько пурхкотів елегантний аромафонтан – тонкі струмені пари здіймалися вгору, наповнюючи простір чарівним ароматом лаванди та бергамоту.

— Боже мій, Валеро! — вигукнула Оксана, підводячись з-за столу і простягаючи руки для обіймів. — Ти ж просто сяєш! Закарпатське сонце тобі дуже личить!

— Дякую, красуне, — відповіла я, і мої руки самі потягнулися до неї для теплих обіймів. Відчувала, як посмішка розпливається по обличчю. — А ти тут створила справжнє диво!

Почувши наші голоси, одна за одною з кабінетів виглядали дівчата. Ангеліна з масажного кабінету витерла руки рушником і поспішила назустріч, Софія вийшла з косметологічного у білому халаті, Вікторія обережно виглянула з кабінету перманентного макіяжу, притримуючи в руці тонкий інструмент. З загальної зони до нас приєдналися Інна – наш перукар-стиліст із чотирирічним стажем, яка саме укладала волосся клієнтці, та наші незамінні майстри манікюру й педикюру Ліля та Настя.

— Вау, хто це до нас засмагла русалонька завітала? — жартівливо вигукнула Анжела, театрально притуливши долоню до серця.

— Це ж наша Валерочка у повному розквіті кохання! — підхопила Софія, змружуючи очі від усмішки, і всі дружньо розсміялися.

— Дівчата, не соромте господиню! — розсміялася Інна, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з-під пов'язки. — Хоча, зізнаюся, Валеріє, тебе просто не впізнати. Такою відпочилою давно не бачила.

Справді, дзеркало не обманювало – я відчувала, як мої плечі розправилися, рухи стали плавнішими, а в очах з'явився особливий блиск. Навіть спосіб ходити змінився – більше грації, менше поспіху. Закохана жінка – це завжди помітно по всьому тілу.

— Оксаночко, — звернулася я до адміністраторки, торкнувшись її руки, — пройдемо до мого кабінету? Маю для тебе дещо особливе.

У своєму затишному кабінеті, де панував ідеальний порядок (дякую тобі, Оксано!), я з хвилюванням дістала з полотняного шопера красиво загорнуті подарунки. Руки ледь тремтіли від передчуття – так хотілося поділитися частинкою свого щастя з найближчими людьми.

— Спочатку для тебе, моя дорога, — урочисто подала їй елегантну коробочку, стежачи за кожним рухом її пальців.

Оксана обережно розгорнула папір і різко втягнула повітря, очі розширилися від здивування:

— Валер, це ж... це ж справжня закарпатська хустка від Альони Загоруйко! Я їх у інстаграмі бачила, але живцем... Боже, яка краса!

Її руки затремтіли, коли вона торкнулася тонкої шовкової тканини, що переливалася всіма відтінками закарпатської осені – від золотистого до багряного, з вишуканим орнаментом гір і виноградних лоз.

— А для всіх наших красунь, — продовжила я театрально, розводячи руками, — класика жанру!

На стіл посипалися яскраві магнітики з краєвидами Закарпаття, а за ними, наче скарби з піратської скрині, з'явилися справжні делікатеси: торт "Ужгород" у фірмовій коробці, ароматні крафтові сири у вощеному папері та пляшка червоного закарпатського вина з маленького сімейного виноградника.

— Господи, Валерочко, — Оксана часто-часто кліпала очима, притуливши долоні до щік, наче намагалася переконатися, що це не сон. — Ти ж повністю з глузду з'їхала від кохання!

— Можливо, — розсміялася я, відчуваючи, як сміх наповнює всю мою грудну клітку. — А тепер замов піцу та суші для всіх на обід. Хочу зробити сюрприз нашим дівчатам – влаштуємо невеличке святкування тут, у моєму кабінеті. Місця достатньо, а настрій у мене святковий!

Поки ошелешена таким розмахом Оксана приходила до тями, я зручно влаштувалася за своїм столом, відкинувшись на спинку крісла. Як же приємно було повертатися до звичних справ, особливо коли навколо панує така гармонія! Мої пальці мимоволі торкнулися мобільного телефону – чи не надійшло повідомлення від Назара?

— До речі, розкажи мені про корпоратив, — попросила я, перегортаючи записник і відчуваючи, як хвилювання змішується з передчуттям свята. — Що вже організовано?

— Ну, я взяла на себе всі основні організаційні моменти, — почала Оксана, нервово поправляючи волосся, час від часу вибігаючи до рецепції, щоб обслужити клієнтів. — Але тепер, коли ти повернулася з такими амбіціями...

— Стоп-стоп-стоп, — зупинила я її, піднявши руку, — я ж бачу, що ти все чудово організувала, але дозволь мені трохи втрутитися. Це ж ювілей мого дітища!

Ми поринули в деталі: ресторан "Львівський дворик" зарезервовано на наступну суботу на тридцять п'ять осіб. Чотирнадцять – це наш дружний колектив, плюс Назар (і тут моє серце підстрибнуло від радісного передчуття), чоловік Оксани Максим, та інші впливові люди міста – наші постійні клієнти та партнери.