8.2.

— Ти ще не поїхав, а я уже скучила, — наостанок палко поцілувала такі рідні і солодкі вуста.

— Леро, я повертаюся до роботи та Києва, але ми з тобою не прощаємося, — він погладив мої гарячі від сонця щоки, — пообіцяй, що ми скоро зустрінемося.

І тут я згадала про корпоратив на честь ювілею. Боже, скільки роботи чекає на мене.

— Скоро. Я забула сказати про ювілей мого салону. Звісно, тебе запрошено.

— Та невже? І чим я заслужив таку честь? — грайливо посміхнувся Назар. Ці звабливі ямочки і його сміх – як же я все це люблю.

— Якщо я тобі зараз у подробицях стану не тільки розповідати, а й показувати, ти пропустиш свій потяг і тоді залишишся в мене назавжди.

Назар трохи насупився і неохоче відірвався:

— Мушу їхати, кохана. Будемо на зв'язку.

Він пішов до вагону, а я ще довго стояла на пероні, спостерігаючи за ним через запотіле вікно. Коли потяг рушив, забираючи з собою частинку мого серця, я все ще стояла як укорінена, дивлячись у порожнечу рейок.

Ну ось і наша відпустка завершилася. Скільки вражень ми отримали за ці дні – наче прожили якесь паралельне життя, де існували лише ми двоє та нескінченне закарпатське небо над озером.

Дім зустрів мене невловимим ароматом нашого щастя. Звідси ми з Назаром вирушали в подорож, адже він хотів зробити сюрприз і приїхав на день раніше запланованого. Постіль все ще зберігала його запах – суміш чоловічого парфуму та чогось такого рідного, домашнього. Навіть не хотілося її змінювати. Так і зроблю – цю ніч посплю, щоб відчувати його присутність поруч.

Дивовижно, але здавалося, ніби ми лише два місяці разом, а таке враження, що наші долі переплелися задовго до цього першого поцілунку на шкільних сходах десять років тому.

Щоб не впасти у солодку ностальгію, зайняла себе домашньою рутиною: закинула весь одяг у пральну машину, заварила міцної кави, хоч надворі вже сутеніло, розклала по місцях одяг і косметику, виставила на поличку дрібні сувеніри, які ми купували у кожному містечку нашої мандрівки.

Ввечері сіла за ноутбук, щоб нарешті повернутися до справжнього світу, але мені зателефонувала шкільна подруга Марія.

— Привіт, моя дорога.

— Привіт-привіт, пропаже ти моя, — заявила мені подруга зі сміхом у голосі.

— Що трапилося, Марічко?

— Це ти мені розкажи, подруго, як ваш романтичний тиждень з паном кардіохірургом. Не хотіла тебе турбувати раніше, ти ж знаєш, як я дбаю про твоє особисте життя. Я завтра збираюся до Львова, могла б заскочити до тебе на чашку кави, — у її голосі відчувалася щира цікавість.

Я її з річниці на честь випускного майже не бачила, хоча раніше ми зустрічалися регулярно, принаймні раз на місяць.

— Звісно, заїжджай. Ти з ночівлею, як завжди? — спитала я.

— Навіть не знаю поки що.

— Ти чого, Марічко, сама не своя якась. Приїжджай без відмов.

— Ну хіба що ти мені все до найменших подробиць розкажеш..., — я відчула, як подруга лукаво посміхається.

— Ти гадаєш, я б втрималася? — ми весело розсміялися. — Тоді до завтра. Чекаю тебе в салоні після обіду.

Розмова з подругою дитинства знову принесла легкість і приземлила мене у реальність, адже я все ще перебувала десь між небом і землею, наче випала з буденності. Тепер я відчула, що я справді вдома, у рідному Львові, і що в мене є купа планів та нескінченна робота.

Зайшла на сайт салону – Оксана навіть оновила інтерфейс згідно з новим дизайном. Усе проконтролювала ідеально: фотографії якісні, вишукані, без зайвої мішури. Я замилувалася і мимоволі посміхнулася. І чому я раніше не довіряла їй навіть такі дрібниці, а самостійно та скрупульозно контролювала найменші деталі? Чесно кажучи, якби не ця відпустка з коханим, я й далі провела б усе літо в салоні, вилизуючи кожну деталь до неможливого ідеалу. А так я змогла побачити, що існує інше життя. І воно таке прекрасне. Не лише робота і нескінченні турботи.

На відпочинку я бачила сотні щасливих, задоволених людей, і кожен з них також має роботу, обов'язки, проблеми, але зумів відпустити все це, зміг дозволити собі бути просто щасливим хоча б на мить...

Я поглянула на телефон і надіслала смайлик-поцілунок Назару з підписом «Дякую за все, мій коханий».

За мить телефон задзвонив – це був він:

— Леро, я ще в поїзді, але не можу не думати про тебе, про нас.

— Назаре, я лише зараз зрозуміла, наскільки ти мене змінив..., — говорила щиро, і від цього голос почав тремтіти, а на очі навертатися теплі сльози.

— Кохана, ти плачеш? — почула стривожений голос. — Що трапилося?

— Це від щастя і від нових усвідомлень. Уяви собі – це перша справжня відпустка за п'ять років! Ти показав мені, що можна дозволити собі бути щасливою не лише в мріях.

— І ти мені показала те саме. А відпустка була щасливою лише тому, що була з тобою. Ми ще довго згадуватимемо ту ніч у наметі біля озера і нашу епічну боротьбу з комарами, — у його голосі вже звучали теплі, ностальгійні нотки.

Ми говорили ще довго, адже за ці дні звикли обговорювати разом абсолютно все – від ранкової кави до зоряного неба над нами.

— Як будеш вдома, обов'язково напиши.

— Домовилися. Цілую міцно-міцно.

Уночі вовтузилася з боку на бік, не могла заснути. Ліжко здавалося величезним, холодним і безнадійно пустим без Назара. Вперше за довгий час я дозволила собі впустити думки, які раніше лякали до глибини душі. Тепер я чітко усвідомлювала: хочу бути з коханим не лише на вихідні, не тільки у відпустці, а завжди. Постійно. Мені хотілося з ним жити, готувати сніданки, ходити разом за продуктами чи просто гуляти вечірніми вулицями. Хотілося пити разом вечірній чай або просто базікати до пізньої ночі про все і про ніщо...

Але я розуміла, що ця відстань між Львовом і Києвом – величезний бар'єр. Ми можемо переконувати себе, що щасливі і так, але справжня повнота щастя – це жити разом щодня, а не проживати спільно лише окремі яскраві моменти свого життя.