Розділ 8.

Решта п'яти днів пролетіли як у мрійливому сні.

Прокидалися ми на світанку в обіймах один одного і смакували ранковою кавою на терасі з видом на озеро. Наші апартаменти були на третьому поверсі, тож нам відкривалася чарівна картина блакитної водної гладі, оповитої ранковим туманом.

— Подивись, як прекрасно, — шепотіла я, притулившись до Назара. Його міцні руки обіймали мене ззаду, а підборіддя спиралося на мою голову.

— Найпрекрасніше — це ти поруч зі мною, — відповідав він, цілуючи мене в скроню.

Кожен день був наповнений пригодами та відкриттями. Ми брали екскурсії і щодня мандрували в інший куточок області, немов діти, які вперше бачать світ. Фотографували все підряд — себе на тлі кожного замку, кожного озера, робили безліч селфі з різних локацій. Телефони були повні спогадів.

Першого дня ми поїхали до озера Синевір і водоспаду Шипіт. Піднімаючись Воловецьким перевалом, я тримала Назара за руку і не могла наситися краєвидами.

— Це неймовірно! — вигукувала я, коли ми дісталися до мальовничого озера Синевір. — Воно справді схоже на морське око!

— Легенда каже, що це сльози красуні Сині, яка втратила свого коханого, — розповідав Назар, обіймаючи мене за талію. — Але ми з тобою будемо разом завжди, правда?

Я повернулася до нього, і наші губи злилися в ніжному поцілунку на березі легендарного озера. Назар зробив безліч фотографій — мене на тлі озера, нас разом, селфі з усміхненими обличчями.

Біля водоспаду Шипіт ми збирали діамантові краплинки у долоні і сміялися, як діти. Назар намочив мене з ніг до голови, а я відплатила йому тим самим. Ми куштували цілющі мінеральні води "Келечинська" та "Соймівська", і Назар жартував:

— Тепер я точно буду жити вічно — адже маю найкращі ліки: ці води і твою любов.

Але після цієї першої екскурсії ми остаточно зрозуміли, що сонцезахисний крем не рятує від засмаги, а лише допомагає у це вірити. Закарпатське сонце не просто світило — воно безжально обпалювало нас.

— Ой, Назаре, подивись на мої плечі, — скаржилася я ввечері. — Я червона, як рак!

— А на мій ніс подивись, — сміявся він, торкаючись обпаленого носа. — Тепер я справжній турист!

Наступного дня ми занурилися в історію, відвідавши Палац Шенборнів, Ужгородський замок та Замок Паланок. Кожна стіна розповідала свою загадкову історію.

— Уяви, скільки пар закохувалося в цих стінах, — мріяла я, прогулюючись коридорами Палацу Шенборнів.

— Але жодна не була щасливішою за нас, — відповідав Назар, цілуючи мені руку.

У Мукачівському замку, стоячи біля містичного колодязя, Назар обережно відвів мене подалі.

— Не хочу, щоб якийсь чорт забрав мене у підземелля, — сміявся він. — Мені потрібно повернутися до тебе.

— Та нікуди ти від мене не дінешся, — сміялася я у відповідь.

Особливо романтичним був вечір у термальному басейні "Жайворонок" у Берегово. Теплі цілющі води були цілющими в усіх сенсах — у воді не так відчувалося печіння обпаленої шкіри, що вже починала лущитися. Ми сиділи у воді, дивлячись на зірки, і час ніби зупинився.

— Знаєш, що найдивовижніше? — прошепотіла я, плаваючи до Назара.

— Що? — тихо запитав він, притягуючи мене до себе.

— Ці води насичені калієм, магнієм, кальцієм... Але найцілющіше тут — це твоя присутність поруч. І те, що вони дійсно лікують мою обгорілу шкіру, — засміялася я, торкаючись його також червонуватого плеча.

Він ніжно поцілував мене, і навколишній світ зник. Були лише ми, цілющі теплі води і зоряне небо над головою.

У дерев'яних чанах ми дегустували карпатські вина, і кожен ковток додавав п'янкого і веселого настрою.

— За нас, — підняв келих Назар, трохи хитаючись.

— За наші опіки! — засміялася я, показуючи на свої червоні плечі. — І за те, що ми все одно прекрасні!

Третього дня, прогулюючись таємничими коридорами замку Паланок, ми слухали містичні легенди. У тих стародавніх стінах наша любов здавалася ще міцнішою, немов вона теж стала частиною історії.

— Коли ми станемо старенькими, — мрійливо говорила я, — ми повернемося сюди і розповімо нашим онукам, як дідусь і бабуся закохувалися в цих казкових місцях.

— Обов'язково, — кивнув Назар. — Це буде наша традиція.

Кожен ранок приносив нові пригоди, кожен вечір — нові зізнання. Ми говорили про все: про мрії, про майбутнє, про те, як важко буде повертатися до буденності.

— Леро, — сказав Назар останнього вечора, коли ми сиділи на терасі з чашками чаю. — Ці п'ять днів... Вони змінили все.

— Що маєш на увазі? — запитала я, притулившись до його плеча.

— Тепер я точно знаю: ти — моя доля. Моя найкрасивіша доля.

Сльози радості навернулися мені на очі.

— І ти мій, Назаре. Найкращі п'ять днів у моєму житті.

Останньої ночі ми майже не спали. Лежали в обіймах і дивилися на зірки через відчинене вікно. До кінця відпустки нам обом здавалося, що ми відвідали кожен куточок цього неймовірного краю. Всюди ми були щасливими і всюди залишали часточку себе, загадуючи одну мрію на двох — бути завжди разом.

— Завтра ми повертаємося до своїх доріг, — тихо промовив Назар. — Ти до Львова, я до Києва...

— Але тепер у нас є спільна дорога, — перебила я його. — Дорога на двох. Дорога один до одного.

Він міцно притиснув мене до себе.

— Так, моя кохана. І хоч наші рідні дороги ведуть нас додому — ти до Львова, я до Києва, а дорога до нашого села веде в минуле — тепер у нас є найголовніша: спільна дорога життя. Дорога любові.

Ранок від'їзду був сумним і радісним водночас. Сумним, бо треба було розлучатися з цим казковим краєм, радісним — бо тепер ми знали: відстань не зможе нас розлучити.

— Ми маємо шанс бути разом, — сказала я, сідаючи в потяг.

— Попри всі дороги і відстані, — підтвердив Назар, цілуючи мене на прощання.

Закарпаття залишилося позаду, але в серці назавжди оселилися ці п'ять днів пригод, відкриттів і безмежної любові. Тепер у нас була спільна дорога — дорога один до одного, яка зробила нас ще ближчими, попри кілометри, що нас розділяють.