7.3.

Субота. Для когось — вихідний, для мене — день, коли в салоні кипить життя. Але цього ранку не звуки фенів і аромат кави зустріли мене, а гул дриля перед входом до Incanto.

Нова вивіска... До п’ятиріччя відкриття салону. Господи.

Я завмерла на порозі. Плівка на фасаді тремтіла від вітру, монтажники в оранжевих жилетках обережно вивішували літери, а Оксана металась поміж ними, наче диригент, що намагається втримати симфонію з болгарки й шуруповерта.

— Леро! — крикнула вона, щойно побачила мене. — Йди додому, ми все тримаємо під контролем! Відпочивай, ти ж у відпустці!

Я стишила крок і мимоволі опустила очі.
— Відпустка.. — прошепотіла я, наче чужим голосом. Бо насправді, серце стиснулося. Вперше за п’ять років я справді їду. Не на два дні в Карпати, не на шопінг у Львів, чи на вихідні до батьків, а на цілий тиждень. Без планів, без клієнтів, без контрольних списків. З коханим Назаром. Десь усередині захвилювалось — ніби зраджую щось важливе.

— Пам’ятаєш, як ми придумували назву? — звернулась я, зупиняючись біля дверей.

— Incanto. Зачарування... Територія краси, що пробуджує справжнє, — усміхнулася Оксана. — А девіз?

— Risveglia la tua vera bellezza... — прошепотіла я. — Пробуди свою справжню красу…
Тоді мене надихала Італія, Мілан - місто моди і сучасних тенденцій краси. Навіть італійську мову захопливо вивчала кілька років, а тепер це був лише відгомін минулого.

Я вдихнула глибоко, вдячна, що маю подругу та помічника Оксану. І що нарешті дозволяю собі не бути керівницею, а просто жінкою, яка кохає. 

До вечора я тонула у знайомих ритуалах — маски, чистки, дарсонваль, графіки… Та в голові — він. Назар. Його очі, його голос, його обіцянка зварити мені каву з корицею просто на березі.

Він уже все купив: намет, спальники, навіть маленьку плиту. Ми писали одне одному як підлітки, і я засинала з усмішкою, обійнявши телефон. Та о 2:37 ночі екран засвітився знову. Назар.

— Леро… — голос був хрипкий. — Хотів зробити сюрприз. Виїхав раніше. Але потяг зупинився. Я… я в полі.

— В полі?! — я вже сідала на ліжку і протирала очі, намагаючись зрозуміти прчуте.

— Не лякайся. Все нормально. Просто зупинка через технічну аварію, але потяг зупинили на кілька годин. Я вийшов з вагона та взяв речі — не можу чекати. Надсилаю координати, це за п'ятдесят кілометрів від Львова. Приїдеш?

Хоча я ще не встигла нічого відповісти, вже застібала куртку і взувала кросівки. У голові не вкладалося: субота, ніч, траса, а я їду рятувати коханого, який... просто не витримав і хотів побачити мене на день раніше.

— Стою біля каплиці. Є лавка. Тут спокійно. Я чекаю, — його голос лунав у динаміках, поки я летіла йому назустріч.

Коли під’їхала, він сидів з рюкзаком на плечах і пледом на колінах. Очі блищали в світлі фар. Я зупинилась — і серце забилось ще швидше. Вийшла, підбігла, обійняла як рідного з усієї сили.

— Ти — найдивніший сюрприз у моєму житті, — прошепотіла я, притулившись до його грудей.

— І найромантичніший, — відповів він і поцілував мене в губи — довго, глибоко, зі смаком нічного повітря й очікування.

Ця ніч стала нашою першою спільною пригодою. І, мабуть, найніжнішою.

Неділю ми провели в ліжку - відпочивали, цілувалися, кохалися і знову відпочивали в обіймах...

Понеділок.

Нарешті. Ми в дорозі. Сонце пробивалося крізь хмари, а радіо грало наші старі улюблені пісні. Назар тримав кермо, а я — його руку. Коли приїхали, я затамувала подих.

Озеро. Воно здавалося морем — блакитне, безмежне, з пісочним берегом і хвилями, що ніжно гойдалися, наче колискова. Вода переливалася під сонцем, і я відчула, як увесь світ зупинився.

— Це... справжня магія, — прошепотала я.

Ми зняли верхній одяг і, сміючись, побігли у воду. Вона була прохолодна, свіжа, вона обіймала нас, як нове життя. Назар підняв мене на руки, розвернув навколо, і я реготала, бризкаючи йому в обличчя.

— Ти щаслива? — запитав він, дивлячись просто в очі.

— Як ніколи, — відповіла я й обвила його шию.

Наш перший поцілунок у воді був солоним від бризок і солодким від любові.

Увечері Назар з гордістю встановив намет.

— Подивись, як красиво! — вигукнув він.

Але вже за пів години ми зрозуміли: романтика має свої виклики.

Спека не спадала, повітря в наметі стояло нерухоме, як у духовій шафі, а комарі влаштували власну вечірку.

— Назаре! Вони мене їдять! — я вистрибнула з намету на пісок, махаючи руками. — Я гину!

— У мене є спрей! — кинувся він рятувати, але вітер зіграв злий жарт — і струмінь вдарив йому просто в обличчя.

— Прекрасно. Тепер ще й осліплий лицар у моєму таборі, — буркнула я, хоча ми обидва вже не стримували сміху.

Ніч була гарячою, липкою і трохи жалюгідною. Але вранці ми вже знали, що робити.

Мовчки зібрали речі, і немов після важкої баталії, вкриті червоними пекучими плямами, з  опухлими синцями під очима, сіли в авто.

— Там, на пагорбі, бачив апартаменти. З терасою і кондиціонером, — озвався Назар, тримаючи мене за руку.

— Резервуй. І скажи, що ми вже в дорозі.

За годину ми лежали на білосніжних простирадлах, пили холодну воду, а з вікна було видно те саме озеро, яке вчора здалося морем. Ми сміялись, дивлячись одне на одного — скуйовджені, обпечені сонцем, але щасливі до краю.

— От і романтика, — прошепотів Назар, нахиляючись до мене.

— Романтика — це не завжди троянди. Це коли ти можеш сміятись з комарів і поту, бо поруч той, хто обіймає тебе навіть із розпатланим волоссям.

— Тоді ми на правильному шляху?

— Ми вже на ньому, Назаре, — відповіла я, торкаючись його губ своїми.

А десь за вікном хвилі шепотіли: так, ви на ньому…