7.2.

Ранок зустрів мене сонячними промінчиками, що пробивалися крізь тюль. Я прокинулася з усмішкою на устах і солодким передчуттям у серці. Перше, що спало на думку — наша розмова з Назаром про озеро. Потягнулася за телефоном і побачила його повідомлення, надіслане о шостій ранку:

— Доброго ранку, моя красуня. Іду до керівництва. Тримай за мене кулачки. Цілую.

Моє серце здригнулося від ніжності. Він завжди писав мені, навіть коли поспішав на роботу.

— Доброго ранку, любий! Тримаю не тільки кулачки, а й серце. Щоб все вийшло! — відповіла я, не встаючи з ліжка.

Через хвилину телефон задзвонив. Назар.

— Леро, у мене п'ять хвилин до наради. Хотів почути твій голос.

— Хвилюєшся? — ніжно запитала я.

— Трошки. А що, якщо не відпустять? — у його голосі почулася тривога.

— Відпустять, — впевнено сказала я. — Ти ж казав, що напарник повернувся. До того ж, ти заслуговуєш на відпочинок більше за всіх.

— Леро... — він зробив паузу. — Я так хочу цю подорож з тобою. Навіть не уявляєш, як.

Моє серце розтануло від його щирості.

— І я хочу, Назаре. Дуже-дуже хочу.

— Мені пора. Зателефоную, як тільки буде відповідь.

— Давай, йди. Я буду чекати.

Після дзвінка я вже не могла лежати. Підскочила з ліжка і побігла до душу, наспівуючи давню мелодію.

Не шукай мене
Бо я на, бо я на морі
Знаєш, де я є?
А я на, а я на морі
Маєш безліч справ
А я на, а я на морі
Все життя відклав
Бо я на, бо я на морі

 Сьогодні потрібно було поїхати за покупками для подорожі. Зранку завітала до своєї косметологічної кімнати і взяла найдорожчий сонцезахисний крем з професійної лінійки — той, що коштував як половина зарплати звичайного працівника. Якщо вже відпочивати, то з найкращими засобами.

— Лера, — озвалася Оксана, моя адміністраторка і найкраща подруга, заходячи до кабінету. — Пані Ірина просить перенести процедуру з п'ятниці на четвер.

Я стояла біля дзеркала, уявляючи, як буду наносити цей крем на пляжі, а Назар спостерігатиме за мною...

— Лера! — голосніше повторила Оксана.

— А? — здригнулася я. — Вибач, не почула.

— Пані Ірина хоче перенести процедуру.

— Так, звичайно, — розсіяно кивнула я, знову замріявшись про озеро.

За півгодини Оксана знову зайшла:

— Лер, а з панею Оленою як? Вона може прийти раніше?

Я дивилася у вікно, представляючи, як ми з Назаром будемо йти берегом озера, тримаючись за руки...

— Лера! — Оксана аж руками сплеснула. — Ти мене взагалі чуєш?

— Оксано, вибач, — засміялася я. — Я сьогодні якась...

— Ну нарешті! — вона підійшла ближче і уважно подивилася на мене. — Лер, ти сяєш! Що сталося?

Я не втрималася і розсміялася:

— Ми їдемо у відпустку. З Назаром. Разом.

— Що?! — Оксана аж присіла на стілець. — Серйозно? Це ж фантастика!

— На озеро в Закарпатті, — зізналася я, відчуваючи, як щоки палають.

— Лерочка! — вона підскочила і обійняла мене. — Я так радію за тебе! Ти заслуговуєш на щастя після всього, що пережила.

— Спасибі, — ніжно відповіла я. — Правда, я трохи хвилююся...

— А чого? Ти ж його кохаєш?

— Кохаю, — тихо зізналася я.

— То все буде чудово. Головне — не надумувати зайвого.

Решта дня пролетіла як один момент, хоча я постійно ловила себе на тому, що думаю не про роботу, а про Назара.

Після роботи ноги самі мене привели до джерела жіночих емоцій. Торговий центр зустрів мене яскравими вітринами та літніми колекціями. Я завітала до магазину купальників і провела там цілу годину, приміряючи різні моделі. Зрештою вибрала два: один класичний чорний, що підкреслював фігуру, і другий — блакитний з кокетливими зав'язками по боках.

Стоячи перед дзеркалом у примірочній, уявляла, як Назар побачить мене в них на березі озера. Як його очі спалахнуть захопленням, як він ніжно обійме мене мокрими руками після купання...

— Дівчино, ви берете? — перепитала продавчиня.

— Так, обидва, — засміялася я, зрозумівши, що замріялася.

Далі купила легке парео в квітковий принт, широкий  капелюх і босоніжки. Блиск для губ з ароматом полуниці придбала в останньому магазині.

Телефон задзвонив, коли я сиділа в кафе з капучино, не бажаючи виринати з атмосфери релаксу. Марійка — наша спільна однокласниця.

— Лерочка, привіт! — її веселий голос миттєво піднімав настрій.

— Привіт Марійко. І чому ти дзвониш?

—Тому що ти не телефонуєш уже два дні, а це лише буває у двох випадках, - резюмувала подруга дитинства.

—Ну і яких? – не те, щоб допитувалася, просто настрій був настільки чудовим, що не хотілося зайвий раз напружуватися.

—Або у тебе повний завал на роботі, або ти дуже щаслива, і повір, я уже знаю відповідь. Це другий варіант.

—Ну ти й знавець душ! — засміялася я. — А хіба щось має трапитися, щоб людина була щасливою?

— Лера, я тебе знаю з першого класу. Розказуй, що там у тебе з Назаром.

Я не могла стримати усмішку. Марійка завжди все відчувала.

— Ми їдемо разом у відпустку. На озеро в Закарпатті.

— О-о-о! — протягла вона. — Серйозно? Це ж ваша перша спільна подорож!

— Так, — мрійливо відповіла я. — У наметі, під зірками...

— Лерочка, але ти ж розумієш, що це не просто відпустка? Це наступний рівень ваших стосунків.

— Розумію, — тихо зізналася я.

— Слухай мою пораду: не набирай купу речей. Візьми купальники, кілька легких суконь, джинси, кардиган на вечір і все. Чоловіки не люблять, коли жінки тягнуть пів гардероба.

— А я вже накупувала, — засміялася я.

— Головне — не переборщуй. І ще — будь собою. Назар закохався саме в тебе, а не в твої речі.

Після розмови з Марійкою я перебирала покупки і справді вирішила взяти лише найнеобхідніше. Телефон знову задзвонив — цього разу Назар.

— Леро! — його голос був сповнений радості. — Мені дали тиждень!