Розділ 7.

З часу початку наших стосунків минуло майже два місяці. За цей короткий період багато змінилося. Ми зблизилися настільки, що здавалося, ніби з Назаром знайомі вже цілу вічність.

Сьогоднішня звична вечірня розмова по телефону набула зовсім інших барв. Я сиділа в кріслі біля вікна, обгорнувшись м'яким пледом, тримаючи в руках гарячу чашку ромашкового чаю. За вікном вже зовсім стемніло в настала омріяна прохолода. Липень майже закінчувався.

— Як твої справи, Леро? — питав він втомленим, але таким рідним голосом.

— Загалом добре. Зараз сезон відпусток, тож на цей тиждень у мене лише дві клієнтки, — я відчула, як він усміхається на тому кінці дроту.

— До речі, щодо відпустки... — він зробив паузу, і я почула, як він жує щось. — Мій напарник Святослав приїхав із Закарпаття. Я, якщо чесно, думав не пропонувати, ну раптом тобі не виходить...

У його голосі почулася невпевненість, і моє серце щемливо стиснулося.

— Назаре, що ти їси? — грайливо перебила я його.

— Е-е-е... бутерброд, — сміючись, зізнався він.

— На ніч їсти шкідливо, — поцокала я язиком, ніби строга мама.

— А ти що робиш? — він явно намагався перевести тему.

— П'ю чай і слухаю, як мій коханий лікар порушує всі медичні рекомендації, — засміялася я тихенько.

— Леро, ти мене підколюєш, — в його голосі була стільки ніжності, що мені захотілося негайно опинитися поруч.

— То що ти хотів запропонувати? Кажи...— м'яко повернула я розмову в потрібне русло.

— Святослав каже, що десь біля Берегово є  озеро Дийда — це найбільше прісноводне озеро в регіоні.

— Хвильку, я погуглю. Як ти кажеш? Дийда?

— Я зараз скину тобі посилання. Перейди по ньому.

Я поставила чашку на столик і взяла ноутбук на коліна.

— О, є! Дивлюся, Назаре. Читаю: "В Україні є чимало гарних місцин для відпочинку. Останнім часом люди все частіше замість поїздки на море проводять свою відпустку на озерах. Одна з таких чудових локацій — це озеро Дідово (відоме також під іменами «Дідове» та «Дийда»), яке знаходиться в Закарпатті, неподалік від міста Берегово..."

— Ого, а воно зовсім поруч з угорським кордоном! Ти знав? — перебила я читання.

— Приблизно, а що далі пишуть? — відчувалася цікавість у його голосі.

— Слухай далі: "Озеро Дідово порівняно молоде — йому всього лише 50 років, але щороку сюди приїздить все більше туристів, і не тільки із Закарпаття..." Назаре, уяви, йому лише 50 років! Це ж практично вчора за мірками природи.

— А яке воно за розміром? — запитав він, і я чула, як він посміхається.

— "Озеро Дідове має велику площу — більше ніж 54 гектари, а найбільша глибина тут становить 16 метрів, хоча місцеві жителі запевняють, що вона сягає й 20. Це найбільше озеро в області, за що його часто ще жартома називають Закарпатським морем." — Закарпатське море! Як романтично звучить!

— Ну як тобі? — в його голосі почулося хвилювання.

— Але ж ми нічого не бронювали. Там напевно все зайнято, — промовила я з розчаруванням.

— А ти далі читай, Леро, — він явно посміхався.

— "Відпочинок на озері Дідове чудово підійде для тих, кому подобається ночівля в наметах. На березі, що навпроти пляжу, є спеціально відведена територія для наметів. Вона поділена на 80 секторів, які можна орендувати", — я скрикнула від захоплення. — Назаре, це ж чудово! Лише ми, намет і пляж під зірками!

— Леро, ти готова ось так мандрувати? — я почула довгу паузу в слухавці, і моє серце забилося частіше.

— Як саме?  — прошепотіла я.

— Ну... без готелів, "все включено"...

Після паузи я мрійливо відповіла:

— Так, Назаре. А що тут такого? Я ж їхатиму з тобою. Ми будемо удвох під зоряним небом. А поїсти можемо в кафе або купити щось смачненьке в магазині і готувати разом.

— То як, ти згодна? — в його голосі тремтіло хвилювання.

— Так! Так! Коли тобі вдається взяти відпустку?

Я стиснула кулаки і заплющила очі в солодкому очікуванні. Боже, невже ми з Назаром поїдемо на відпочинок? Тільки він, я і ніжні вечори під зірками.

— Завтра піду до керівництва. Оскільки напарник повернувся, думаю, на тиждень відпустять. Проте з урахуванням дороги можемо собі дозволити чотири-п'ять днів.

Слова Назара окрилили мене, і я почала мрійливо планувати.

— Як будемо їхати? Поїздом чи автомобілем? — запитала я, накручуючи пасмо волосся на палець і закусуючи нижню губу, усе ще не вірячи у можливу спільну поїздку.

— Я планував приїхати до тебе поїздом — адже автомобілем дорога займає сім-вісім годин, та й після нічного чергування можу заснути за кермом. А в поїзді за шість з половиною годин встигну і відіспатися, і відпочити. А вже від тебе можемо їхати на авто, змінюючись.

— Тоді я подивлюся, чи є квитки на поїзд до Мукачева — адже сезон, сам розумієш. Якщо нічого не буде, поїдемо автомобілем. Головне, що разом.

— Леро... — в його голосі з'явилися м'які, романтичні нотки. — Це буде наш перший спільний відпочинок.

— Так, — протяжно підхопила я, хоч він і не бачив, що я блаженно посміхаюся, притискаючи телефон до щоки.

— Тоді до завтра, моя кохана, — почулося ніжне позіхання.

— Спокійної ночі, любий.

Після того, як ми закінчили розмову, я ще раз переглянула посилання, поставила лайк і почала читати про озеро, відпочинок, місцеві пам'ятки.

У голові малювалися казкові картини нашої відпустки: ранкові купання, вечори біля багаття, його міцні обійми під зоряним небом... Сон не йшов. Я встала і підійшла до шафи, звідки почала діставати пляжний одяг.. Але виявився лише один старенький купальник і парео. Поміряла і хвилину крутилася біля дзеркала. Точно треба буде зайнятися покупками.

Дістала свій щоденник-планер, і рука миттю виводила список: купальник — два красивих, капелюх, парео, босоніжки або в'єтнамки, сонцезахисний крем, окуляри...

Я й далі писала б, якби не повідомлення від Назара: