6.3.

Тиждень промайнув швидко, кожен з нас був занурений у роботу, а от вихідні ми з Назаром намагалися проводити разом, ці дні стали для нас найдорожчими. Цієї суботи ми вирішили поїхати у рідне село – навідати батьків. Дорога туди була сповнена сміху та спогадів. Назар тримав мою руку на коробці передач, час від часу підносив її до губ, цілуючи кінчики пальців.

– Дивно повертатися туди разом після стількох років, – казав він, дивлячись на знайомі краєвиди. – Хто б подумав, що ми знову будемо їхати цією дорогою, але вже не як школярі.

– А я пам'ятаю, як ми колись ходили цією стежкою до річки, – усміхнулася я. – Ти тоді подарував мені перший букет польових квітів.

– І ти його засушила між сторінками підручника з біології, – засміявся він. – Мама мені потім розказувала, що ти його зберігала до випускного.

Я посміхнулася, відчуваючи тепло у грудях. Як же мені хотілося, щоб цей день пройшов ідеально.

Ми домовилися: спочатку я зайду до своїх батьків, потім він до своїх, а ввечері зустрінемося і повернемося до Львова разом. Все здавалося таким простим і природним, але щось гризло всередині.

Назар зупинився біля моєї хвіртки.

– Заходь зі мною, – запропонувала я.

– Ні, – усміхнувся він. – Спочатку ти провідай своїх, потім я своїх. А потім зустрінемося і поїдемо додому.

– Добре, – я поцілувала його на прощання. – До зустрічі.

Зайшовши у дім, я одразу відчула, що щось не так. Мама зустріла мене радісною посмішкою, але в її очах читалася тривога.

– Валеріє, донечко! – обійняла мене вона. – Як же я скучила!

– І я, мамо. А де...

– Олесь удома, – тихо сказала вона, і я зрозуміла, в чому справа.

Мій старший брат з'явився на порозі кухні з склянкою у руці. У сорок років він так і не покинув батьківський дім, працював сторожем на місцевому підприємстві та регулярно глушив свої невдачі алкоголем.

– О, дивіться хто приїхав! – його голос був насмішкуватим та п'яним. – Сама пані Валерія, власниця салону краси!

– Привіт, Лесику, – сказала я стримано, намагаючись зберегти спокій.

– Привіт, привіт, – він хитнувся, спираючись на дверний косяк. – Ну що, як справи з особистим життям? Усе ще в дівках? Чи може нарешті хтось узяв тебе заміж?

– Олесю, припини, – втрутилася мама.

– Ні, мамо, нехай розказує! – він підвищив голос. – Усе село з неї сміється! Скоро тридцятка стукне, а все ще бігає за всякими... Десять років за одним лікарем волочиться, а толку ніякого!

Я відчула, як кров приливає до обличчя. Руки затремтіли від обурення.

– Олесь, ти не маєш права...

– Не маю? – засміявся він гірко. – А хто має право? Хто має право розказувати правду про те, як ти розбиваєш людині життя?

– Про що ти говориш? – голос мій став різким.

– Про твого Назара! – вигукнув він, розмахуючи руками. – Думаєш, я не знаю? Думаєш, новини не доходять? Минулого тижня у нього мала бути важлива конференція в Одесі – там збиралися всі найкращі кардіохірурги країни. А він що зробив? Поїхав до своєї коханої однокласниці у Львів!

Серце мені завмерло. Звідки він це знає?

– Саша Петренко з Одеси мені розказував, – продовжував Олесь, ніби читаючи мої думки. – Його син там працює в тій же лікарні. Кажу, твій Назар через тебе пропускає всі важливі події. Відволікаєш його від кар'єри!

– Це неправда! – вигукнула я.

– Правда! – він підступив ближче, і я відчула запах алкоголю. – Тепер йому точно не бачити того підвищення, на яке він так сподівався. Головлікар казав, що хто не з'явиться на конференцію, той не отримає нову посаду. А твій коханий школяр вибрав тебе замість кар'єри. Як думаєш, як довго це триватиме?

– Олесю, досить! – мама спробувала втрутитися, але він не звертав на неї уваги.

– Мало того, що сама нічого з себе не представляєш, так ще й іншим заважаєш розвиватися! – його слова були наче ляпаси. – Десять років минуло з школи, а ви знову як діти граєтеся! І взагалі, не показуйся більше в селі! Не ганьби нашу родину своїми шкільними романами!

– Як ти смієш! – я не витримала. – Як ти смієш так зі мною розмовляти?

– А як з тобою ще розмовляти? – засміявся він злобно. – Тобі тридцять скоро, а ти як дурна школярка біжиш за своїм однокласником, який тебе і заміж не бере! Може, він не дурний, розуміє, яка ти насправді!

Сльози хлинули з очей. Я розвернулася і побігла до виходу, не слухаючи мамині заклики залишитися.

Назар сидів у машині, листаючи щось у телефоні. Побачивши мене, він одразу схопився:

– Леро, що сталося? Чому ти плачеш?

Я сіла у машину, намагаючись стримати ридання.

– Поїхали, – прошепотіла я. – Будь ласка, поїхали звідси.

– Але ж ми мали...

– Поїхали! – майже закричала я.

Назар завів машину, і ми поїхали до його батьків. Дорогою він кілька разів намагався з'ясувати, що сталося, але я лише мотала головою.

У його батьків ми провели годину. Його мама Галина виявилася чудовою жінкою – ласкавою, турботливою, з розумними очима і майже не змінилася. Вона пригостила нас борщем та домашніми пиріжками, розпитувала про роботу, про плани. Я намагалася усміхатися та підтримувати розмову, але думки постійно поверталися до слів Олеся.

– Назар дуже щасливий з тобою, – сказала мені мама наодинці, коли він вийшов до батька у двір. – Я його таким давно не бачила. Дякую тобі, донечко.

Ці слова боляче кольнули. Я розуміла, що його батьки також знали про конференцію. Невже я справді руйную його життя?

З села ми поверталися майже у мовчанні. Назар кілька разів намагався розв'язати мене на розмову:

– Знаєш, тепер у нас є ще один спільний маршрут, – жартував він. – Наші батьки живуть на сусідніх вулицях. Доля, мабуть.

Я лише кивнула, дивлячись у вікно.

– Мамі ти дуже сподобалася, – продовжував він. – Вона сказала, що у тебе добрі очі та розумне обличчя. А це від неї найвища похвала.

– Мм-гм, – пробурмотіла я.