6.2.

Наступні дні пролетіли в божевільному ритмі. Ми спілкувалися лише ввечері, коли сили залишалися хіба що на стислі телефонні розмови. Вдень – лише короткі повідомлення між справами. Робота кипіла у нас обох, а дні збігали один за одним, залишаючи за собою недомовлені ночі, сповнені самотності та тужливого очікування голосу коханої людини.

Уже через тиждень настала моя черга підтримувати його.

Глибокої ночі мене розбудив дзвінок. На екрані світилося ім'я Назара. Я миттєво прокинулася – він ніколи не дзвонив так пізно без серйозної причини.

– Леро, – його голос тремтів від втоми та розпачу. – У нас надзвичайно складна ситуація. Молода дівчина потрапила в жахливу аварію. Уявляєш, їй лише дев'ятнадцять, а серце ледь працює. Потрібна негайна операція, але з такими ушкодженнями... шанси майже нульові.

Я відчула, як стискається горло. У його голосі чувалася така біль, наче він говорив про рідну дочку.

– Назаре, ти робиш все, що в людських силах, – сказала я якомога м'якше. – Більше від тебе ніхто не може вимагати.

– Але якщо не вийде... Боже, вона ще така юна. Уся життя попереду. Батьки сидять у коридорі та плачуть. Мати повторює: "Доктор, рятуйте її, вона наша єдина донечка".

Його голос зламався. Я ніколи не чула Назара в такому стані.

– Коханий, ти не Бог. Ти лікар, блискучий спеціаліст, але ти не можеш рятувати всіх. Це не твоя провина.

– Знаю це розумом. Але серце... серце розривається від безсилля.

Я говорила з ним до самого ранку, поки він готувався до операції. Назар взяв безпровідні навушники і попросив:

– Будь зі мною на зв'язку весь час. Мені потрібно знати, що ти поруч, навіть якщо за сотні кілометрів.

– Я нікуди не піду, – пообіцяла я.

Операція розпочалася о п’ятій ранку і тривала сім довгих, нескінченних годин. Назар говорив зі мною через безпровідні навушники так, наче я була за стіною операційної. Його голос лунав приглушено через маску, але я чула кожне слово, кожен подих.

– Зараз робимо розтин грудної клітки, – повідомляв він напружено. – Кровотеча сильніша, ніж очікували.

Я уявляла його в зеленому халаті, з скальпелем у руках. Кучеряве волосся під лікарською шапочкою було повністю мокре від поту семигодинної концентрації. Руки, що завжди були доглянуті та м'які, після операції у рукавичках покривалися зморшками від зневоднення.

– Серце ледь реагує на стимуляцію, – його голос став ще більш напруженим через годину. – Анестезіолог каже, що тиск падає.

Я стискала телефон так міцно, що пальці знебарвилися. Мовчки молилася за дівчину, яку ніколи не бачила, та за Назара, який віддавав частинку своєї душі кожному пацієнту.

– Встановлюємо штучний клапан, – повідомив він через п'ять годин. У голосі з'явилася нотка надії. – Поки що тримається.

– Ти молодець, коханий. Я в тебе вірю.

– Без тебе я б з розуму зійшов від нервів.

Наш телефонний зв’язок не переривався, тим часом, я поставила телефон на зарядку, включила динамік, а сама збиралася на роботу. Я чула кожен його подих, інші голоси в операційній та звуки приладів. Коли я вже збиралася виходити з квартири, у навушниках знову почувся схвильований голос Назара:

– Валеріє, дихання стабілізувалося! Серцевий ритм нормалізується!

– Це чудово, коханий! Я знала, що у тебе вийде!

–Але це ще не кінець. Потрібне переливання крові.

Він був одночасно на зв’язку і зі мною, і з усією командою лікарів. Я ж приїхала на роботу і зачинилася у своєму кабінеті. Мої клієнти сьогодні були записані на другу половину дня.

І нарешті, коли сонце вже було в зеніті і наближався полудень, а я, перебуваючи на роботі, сортувала новий товар, він радісно вигукнув:

– Вийшло! – вигукнув Назар так голосно, що я відчула його радість всім єством. – Серце працює! Вона житиме!

Але саме в той момент навушники розрядилися і зв'язок перервався.

Я плакала від радості й полегшення, хоча навіть не знала тієї дівчини. Але розуміла, що це означає для Назара, для її батьків, для всієї команди лікарів. Це було справжнє диво, яке трапляється завдяки людському професіоналізму та вірі.

Увечері він подзвонив знову. Голос був осипший від утоми, але щасливий:

– Валеріє, дякую, що була зі мною всю ніч і день. Дякую, що не залишила мене на самоті з цим жахом.

– Я не могла по-іншому, коханий. Твій біль – це мій біль. Твоя радість – моя радість.

– Знаєш, – він помовчав, ніби шукаючи слова. – Для мене це означає неймовірно багато. Не всі готові ділити з лікарем його проблеми, нести цей тягар разом. Більшість тікають, не витримуючи постійного стресу.

– Я готова нести це разом з тобою, – сказала я і зрозуміла, що це найщиріша правда в моєму житті. – Твоя робота – це частина тебе. А я кохаю тебе цілого, зі всіма твоїми болями та радощами.

– Леро, – його голос став дуже тихим, інтимним. – Я розумію тепер, що між нами є щось більше за звичайне кохання. Це справжній зв'язок душ. Емоційний зв'язок, який сильніший за будь-яку фізичну близькість.

– Так, – прошепотіла я. – Я відчуваю те саме. Наче ми одне ціле, розділене на дві частини.

– Сьогодні, коли ти була зі мною у тій операційній, я зрозумів: з тобою я можу подолати все. Навіть найстрашніші виклики професії.

Того вечора ми говорили до світанку – не про роботу, не про проблеми, а про нас. Про те, як наше кохання росте і міцніє через спільні випробування. Про те, що справжня близькість народжується не лише у ліжку, а у хвилини, коли одна людина готова розділити найглибші страхи іншої.

І я зрозуміла: те, що між нами є, назавжди.