Розділ 5.

Наступні кілька тижнів стали для мене найщасливішими. Так, можу собі зізнатися, що телефон став моїм незамінним супутником.

– Леро, ти дивишся у телефон так, наче це чарівне дзеркальце, – по-дружньому кепкувала адміністраторка Оксана.

– Від такої проникливої подруги нічого і не приховаєш, – зобразила я образу, а для переконливості ще й губи надула.

– Знову твій Назар пише? – подруга очікувала подробиць, а щоб клієнти не чули, я їй шепнула:

– Оксаночко, принеси, будь ласка, план на тиждень, а я заварю каву.

Ми з Оксаною працюємо з самого початку, а познайомилися ще на перукарських курсах. Потім разом працювали у салоні «Віва». А п'ять років назад вона першою повірила у мене і позичила свої заощадження на відкриття салону. Справи йшли добре, і вже за вісім місяців я їй віддала всю суму, а за два роки змогла викупити приміщення, яке до того знімала в оренду.

Вона є моєю правою рукою, моїм адміністратором, бухгалтером і натхненником. А ще допомагає мені заповнювати усі декларації і звіти до податкової, адже на відміну від мене дружить з математикою.

– Ну, розповідай, – вбігла брюнетка до мого кабінету так, наче її наздоганяли маніяки.

– Ми зустрічаємося... Офіційно.

 Слова, які я вимовляла, наче сама вперше чула і ними насолоджувалася. Такі прості слова «ми», «зустрічаємося» звучали як акорди до весільного вальсу.

– Покажи його фото, – очі подруги горіли, а я відкрила галерею і стала їй показувати фото з випускного та наше селфі.

– Твій Назар – справжній красень, – зауважила колега.

– І добрий, – мрійливо додала я. – Він так переймається своїми пацієнтами, що їхній біль розділяє з ними.

Ти закохалася, Леро.

– Так... Ще десять років тому...

– Гаразд, я піду працювати, – Оксана непомітно залишила кабінет, а я знову поглянула на фото у телефоні і посміхнулася до світлини.

Ми спілкувалися з Назаром щодня – писали повідомлення, телефонували, відправляли одне одному фотографії. Я розказувала про все, чим жила: свою роботу, клієнтів, нові техніки стрижок. Він ділився медичними випадками, успіхами та невдачами.

Поступово я відкривала його заново. Назар залишився таким же добрим та відкритим, але став більш серйозним, відповідальним. Робота наклала на нього свій відбиток – він часто переживав за пацієнтів, намагався допомогти всім, навіть у безнадійних випадках.

А він вивчав мене. Виявилося, що я стала більш самостійною та рішучою, ніж була в школі. Навчилася приймати рішення, не боятися викликів, йти до своєї мети.

Через три тижні після зустрічі випускників він приїхав до Львова. Я зустрічала його на вокзалі, і серце билося так само швидко, як перед першим побаченням.

– Валерія! – він вийшов з квітами, обійняв мене прямо на пероні, не звертаючи уваги на сторонніх.

– І коли ти встиг їх купити? – спитала я, намагаючись говорити спокійно, а до грудей притискала такий гарний букет. – Як ти доїхав?

– Прекрасно. Всю дорогу думав про тебе, – поцілунок у щоку зробив мене майже багряною, як і мої троянди.

Ми пішли до мене додому. Цього разу я готувалася до його візиту – прибрала квартиру, приготувала вечерю в духовці, купила хорошого вина і львівського торта.

– Ого, – сказав він, входячи. – Якийсь зовсім інший інтер'єр.

– Облиш кепкувати. Минулого разу ти застав мене зненацька.

– Я не сміюся. Просто приємно, що ти старалася для мене.

Місто дихало гостинністю і запашною кавою. Ми гуляли центром, я розказувала історію міста, показувала улюблені місця. Він слухав уважно, ставив запитання, захоплювався архітектурою.

– Гарне місто, – сказав він, коли ми сиділи в кав'ярні на площі Ринок і насолоджувалися розміреним спокоєм. – Розумію, чому ти тут залишилася.

– А тобі подобається Київ?

– Подобається. Але столиця надто велика для мене одного. А тут... тут ти, – додав майже пошепки.

Вечір пролетів непомітно. Ми повернулися до мене, і я несміливо запропонувала:

– Можеш залишитися ночувати. У мене є гостьова кімната.

– Дякую, – усміхнувся він. – Але я забронював готель.

– Ах так... – його зізнання викликало неабияке здивування і сум.

– Валеро, – він взяв мою руку. – Я не хочу поспішати. Хочу, щоб між нами все було правильно.

Я зрозуміла і була йому вдячна за делікатність. Ми дорослі люди, але між нами знову народжувалося щось дуже ніжне та важливе. І це варто берегти.

Заснути нам так і не вдалося, адже ми переписувалися, а потім ще й розмовляли по телефону.