3.2.

— У мене так само. Весь час відчуваю, що живу не своїм життям. Наче граю роль, яка мені не підходить.

— Розкажи про себе, — попросила я.

— Що розповідати? Закінчив університет, ординатуру, працюю. Операції, пацієнти, чергування. Іноді рятую життя – це дає неймовірне відчуття. Але вдома тиша, самотність. Загалом, мені це не заважало, не дошкуляло. Розмірене життя, наче все заздалегідь продумане. Знаєш, якось не встигнув створити сім'ю.

— Не встиг чи не хотів?

Він усміхнувся:

— Мудре питання. Мабуть, не хотів. Постійно здавалося, що не та людина, не той час, не ті обставини. А насправді... — він помовчав, — насправді я всіх порівнював з тобою. І ніхто не витримував порівняння.

Мій подих перехопило. Такі слова можуть зупинити серце.

— А зараз?

— А зараз дивлюся на тебе і думаю: а що, якби ми не були такими боягузами десять років тому...

Він не закінчив фразу, але я зрозуміла. Між нами знову повисла та магія, яка була колись. Відчуття, що ми – дві частини одного цілого, які випадково розлучилися і несподівано знайшли одна одну.

— Назаре, — сказала я тихо. — Ми дорослі люди. У нас різне життя, різні міста...

— Але однакова самотність, — перебив він. — Однакова порожнеча там, де має бути кохання.

Я не знала, що відповісти. Серце билося так голосно, що здавалося, він обов'язково його почує. Повітря між нами стало електричним, насиченим невимовленими словами.

— Валеро, — він підійшов ближче, так близько, що я могла відчути тепло його тіла. — Я весь вечір дивлюся на тебе і не можу повірити, що це дійсність. Ти стала ще прекраснішою. І не тільки зовні – у тебе в очах з'явилася глибина, мудрість.

— Ти теж змінився. Став справжнім чоловіком. Сильним, впевненим.

— А пам'ятаєш наше останнє побачення? Перед випускним?

Звичайно, пам'ятала. Ми гуляли селом до світанку, говорили про майбутнє, мріяли. А потім він поцілував мене так ніжно, так пристрасно, що я думала – це назавжди. Думала, що такі поцілунки не забуваються.

— Пам'ятаю, — прошепотіла я.

— Я тоді сказав, що кохаю тебе.

— Так...

— А ти сказала, що теж.

Я лише закусила губу, кивнувши ствердно. Згадка про ті слова обпалила серце.

Він взяв мою руку в свої долоні. Теплі, сильні руки лікаря, які рятують життя. Руки, які я уявляла стільки разів у своїх мріях.

— А тепер? — тихо спитав він, і в його голосі звучала вразливість.

Я дивилася в його очі і розуміла: все те, що я думала забутим, насправді було просто приховано глибоко в серці. Кохання до цього чоловіка не зникло – воно чекало свого часу, як насінина під снігом чекає весни.

— А тепер я не знаю, що сказати, — чесно відповіла я. — Боюся повірити, що це не сон.

— Тоді не кажи нічого.

Він нахилився і поцілував мене. М'яко, обережно, ніби боявся зашкодити. Його губи були теплі, знайомі, але водночас нові. Я відповіла на поцілунок і відчула, як десять років самотності розчиняються в одну секунду. Світ зупинився, залишилися лише ми двоє і це неймовірне відчуття повернення додому.

Коли ми відірвалися один від одного, я побачила у його очах те саме, що відчувала сама: здивування, радість, надію і щось ще – безмежну ніжність.

— Валеро, — прошепотів він. — Дай мені шанс. Дай нам шанс. Я не можу знову тебе втратити.

— Але ж нас розділяють сотні кілометрів...

— Львів – це три години їзди від Києва. Не кінець світу. Я готовий долати і більші відстані заради тебе.

— А робота?

— Роботу можна поєднувати з особистим життям. Навіть потрібно. Я десять років присвятив кар'єрі, а що маю? Порожню квартиру і спогади про тебе.

Я хотіла сказати ще щось, але з актового залу долинув гучний сміх і музика. Реальність повернулася.

— Ходимо до всіх, — сказав Назар. — А то ще подумають, що ми тут щось замишляємо.

— А ми ж справді щось замишляємо? — усміхнулася я, відчуваючи, як на душі стає легко і радісно.

— Мабуть, так, — відповів він і поцілував мене в лоб так ніжно, що я ледве не заплакала від щастя.

Ми повернулися до залу. Всі були вже добряче п'яні, тому наша довга відсутність залишилася непоміченою. Але Марійка кинула на мене хитрий погляд і підморгнула.

Решту вечора ми провели разом. Сиділи поруч, торкаючись плечами, руками, наче боялися знову загубити одне одного. Танцювали під повільні мелодії, і я відчувала себе наче в казці. Згадували старі історії, сміялися, а іноді просто мовчали, дивлячись одне на одного і не вірячи у те, що це дійсність.

Я відчувала себе знову сімнадцятирічною – щасливою, закоханою, повною надій. Але тепер це було інше щастя – дорослим, усвідомленим, випробуваним часом і розлукою. Воно було солодшим, бо знало ціну втрати.