Розділ 3.

Свято набирало обертів. Хтось приніс гітару, і почалися пісні – спочатку шкільні, потім популярні хіти нашої молодості. Всі співали хором, обіймалися, плакали від ностальгії та запивали все вином і пивом. Знайомі мелодії переносили нас у ту безтурботну пору, коли все здавалося можливим.

Я теж співала, але більшу частину часу спостерігала за Назаром. Він розповідав іншим про свою роботу, жартував, сміявся. Але час від часу наші погляди зустрічалися, і тоді він замовкав на середині фрази, а я забувала, про що думала. Ці короткі моменти зоровго контакту були як електричні розряди – болісні і солодкі водночас.

— Ey, Назар! — гукнув п'яний Олег. — А ти одружений? Дітки є?

Зал затих в очікуванні відповіді. Я теж затамувала подих, відчуваючи, як серце завмирає від тривоги.

— Поки що ні, — усміхнувся Назар. — Робота не залишає часу на особисте життя.

— Та кидай! — не повірив Василь. — Красень, лікар, грошей напевно має... Жінки мають в черзі стояти!

— Стоять, — засміялися всі.

— Може, стоять, — сказав Назар, знову подивившись на мене, і в його голосі прозвучала якась особлива нотка. — Але не та.

Серце здригнулося так сильно, що я ледве не задихнулася. Що він мав на увазі? І чому дивився саме на мене тим поглядом, який пробивав наскрізь?

— А Валера наша теж не одружена! — вигукнула Іванка. — Незрозуміло чому — така красуня!

Усі повернулися до мене. Я відчула, як палають щоки:

— Робота, знаєте... — пробелькотала я, намагаючись сховатися від усіх цих допитливих поглядів.

— Та яка робота! — махнула рукою Людмила. — Треба життям насолоджуватися зараз, поки молоді!

— А може, вона когось чекає? — хитро усміхнулася захмеліла Марійка, дивлячись то на мене, то на Назара.

Незручна пауза затягувалася. Я не знала, що сказати. Повітря в залі стало густим, важким. А Назар раптом встав:

— Валеро, може, підемо на свіже повітря? Тут трохи душно.

Я кивнула і встала, відчуваючи, як ноги ледве тримають. Всі проводжали нас зацікавленими поглядами та багатозначними посмішками.

Ми вийшли з актового залу в коридор. Тут було тихіше, прохолодніше. Місячне світло проникало крізь великі вікна, створюючи романтичну атмосферу. Назар підійшов до вікна, яке виходило на шкільний подвір'я.

— Пам'ятаєш це місце? — спитав він, і його голос був такий м'який, такий ніжний.

Звичайно, пам'ятала. Це вікно на другому поверсі, біля якого ми часто стояли на перервах. Тут він вперше поцілував мене – несміливо, ніжно, як цілують першу любов. Тут ми мріяли про майбутнє, будували повітряні замки. Тут він сказав, що поїде до Києва, а я – що поїду до Львова, і що ми обов'язково будемо писати одне одному.

— Пам'ятаю, — тихо відповіла я, відчуваючи, як гірко стискається горло від спогадів.

— А пам'ятаєш, що ми тут обіцяли одне одному?

Я згадала. Ми обіцяли, що якщо через десять років обоє будемо самотні, то зустрінемося і спробуємо все спочатку. Тоді це здавалося такою романтичною ідеєю – наче з фільму чи книги...

— Назаре, — почала я, але він перебив:

— Я не забув. Всі ці десять років не забував. Ні дня не проходило, щоб я не згадав про тебе.

Він повернувся до мене. При світлі коридорної лампи його обличчя здавалося серйознішим, дорослішим, але очі залишилися такими ж щирими.

— Розкажи про себе, — попросив він. — Про справжнє життя, не те, що для всіх.

Я задумалася. Що розповідати? Про те, як важко було почати з нуля у великому місті? Про перші невдачі, коли ніхто не хотів довіряти молодій провінційній дівчині стрижку чи укладку? Про те, як довго збирала гроші на власний салон? Про самотні вечори, коли здавалося, що всі навколо щасливі, а я одна? Про те, як іноді, лягаючи спати, я уявляла, що десь там, у Києві, він теж дивиться на ті самі зірки?

— Не знаю, з чого почати, — чесно сказала я.

— З того, що найважливіше.

— Найважливіше... — я замислилася. — Мабуть, те, що я зрозуміла: щастя не приходить само. Його треба будувати своїми руками, по цеглинці.

— І ти побудувала?

— Частково. Є робота, яка подобається. Є власна оселя. Є друзі. Але...

— Але?

— Але іноді здається, що чогось не вистачає. Якоїсь важливої деталі. Наче пазл майже складений, але одного шматочка бракує.

Назар мовчав, дивлячись у вікно. Місячне світло м'яко освітлювало його профіль, і я знову відчула те саме трепетне почуття, що і в школі. Потім він тихо сказав: