Розділ 2.

Субота настала раніше, ніж я очікувала.

Ранок я провела в салоні – дівчатка постарались на славу, хоч я просила максимально акуратно і просто. Люблю, коли вишуканість – це не набір страз і золота, а дорога класика. Тож «французький» манікюр лише підкреслив витонченість та елегантність, а укладка в стилі природних локонів більше акцентувала увагу на здоровому блиску волосся. Макіяж попросила зробити ніжний з тонкими стрілками без гламурних Smoky eyes з акцентом на губи, хоча не червона помада, а матова нюдова з вишневим відтінком.

Клієнтки жартували, що збираюся на побачення. Якби вони знали, наскільки вони близькі до істини... хоча яке це побачення після десяти років?

Дорога до рідного села зайняла годину. В автівці лунала спокійна музика, а я згадувала, як колись їздила цим же маршрутом щодня до обласного центру на курси перукарів. Тоді мені було вісімнадцять, я щойно закінчила школу і не знала, чого хочу від життя. Батьки не мали змоги «запхати» мене в університет, тож потрібно було самій прокладати шлях.

Мені вдавалося з юності створювати зачіски подругам, робити макіяж, хоча засобів у мене було обмаль. Проте мені завжди подобалося стежити за собою, бути красивою і робити красивими інших. І десь у глибині душі жевріла надія – може, колись хтось особливий це теж помітить.

Перш ніж зайти до школи, я завітала до рідного дому. Батьки у мене пенсіонери, всю увагу завжди приділяли старшим братам – Олесю та Андрію. Олесю зараз сорок, проте він так і живе з батьками, а весь вільний час проводить у місцевому барі. Андрію тридцять, він розлучений і їздить на сезонні підробітки. Ось так, балувані улюблені хлопчики так і не вийшли з-під опіки батьків, хоча обидва мають освіту Львівського політеху.

Раніше я не приймала такого ставлення батьків, але потім зрозуміла, що завдяки такій «дискримінації» я змогла стати самостійною і ні від кого не залежати. Мабуть, у кожній сім'ї є хтось, хто змушений рости швидше.

—Леро, як добре, що ти приїхала, - почулося з порогу.

—Мамо, - я обійняла таку рідну людину. Вона виглядала змученою, адже допомоги від братів не дочекаєшся. —Ходімо, я тобі щось привезла.

В дім занесла дві сумки продуктів – олія, масло, м’ясо, риба копчена і солодощі. Поки нікого не було, я дала матері п’ять тисяч гривень. Знаю, що цього не достатньо, але ті кошти, які я пересилаю батько відкладає, а мені так хочеться, щоб мати себе чимось побалувала.

—Дякую, доню. Як ти? – її погляд в останні роки трохи посмурнішав.

—Усе добре. Працюю. Ось приїхала на зустріч випускників, але одразу поїду до Львова.

—Зачекай, я наберу тобі картоплі, бо у місті продають лише «молоду», - вона пішла у погріб, а я знала, що мені ще перепадуть мамині домашні закрутки, які я так любила.

—Ну все. Завтра зідзвонимось. Усім привіт передавай, - я занесла в багажник дві великі торби, обійняла маму і сіла в машину, наостанок посигналивши.

Школа зустріла мене знайомим запахом – суміш крейди, старих підручників та миючих засобів. У коридорах нічого не змінилося: ті ж плакати на стінах, той же скрипучий паркет під ногами. Класи охайні, акуратні, але парти ще ті, за якими ми вчилися. Тільки стіни стали зовсім тісними – чи це я так виросла?

Кожен крок відлунював спогадами. Ось тут, біля вікна, я сиділа на історії і крадькома дивилася на Назара. Ось тут, у коридорі, він вперше заговорив зі мною про домашнє завдання з математики. А ось тут, на великій перерві, він подарував мені шоколадку на день народження, і я весь день не могла з'їсти її, боячись зруйнувати той чарівний момент.

Актовий зал був прикрашений кулями та стрічками. На сцені висіли наші випускні фотографії – молоді обличчя, повні надій та мрій. Я знайшла себе на загальному знімку: дівчинка з косами-колосками, трохи сором'язлива усмішка. Поруч стояв Назар – високий, кучерявий, з тією ж усмішкою, яку я так добре пам'ятала. Серце болісно стиснулося від спогадів.

– Валера! – почула я крик і обернулася.