Розділ 1

Телефон пискнув, і на екрані з'явилося повідомлення: "Вас додано до групи «Зірки 2015»". Я подивилася на назву і мимоволі посміхнулася. Зірки... Хіба ми були зірками? Звичайні випускники звичайної сільської школи з Карпат, де найвищою будівлею була дзвіниця старенької церкви, а найбільшою подією року – ярмарок на День села. Правда, кожен із нас вважав себе особливим – як і всі сімнадцятирічні, які щойно отримали атестат і впевнено крокували в доросле життя з мішком мрій за плечима.

Повідомлення почали сипатися одне за одним, наче крижинки під час весняної відлиги:

Марійка Кузьмак: "Привіт, зірочки! Хто за зустріч випускників? 10 років минуло!"

Олег Савчук: "Я за! Давно не бачилися!"

Іван С: «+»

Іванка Петрик: "А де проводити будемо?"

 Настя «магазин» «У мене закупимось».

Я прокручувала повідомлення, згадуючи обличчя за іменами. Марійка – наша відмінниця, яка завжди знала відповіді на всі питання і навіть у десятому класі носила з собою маленький щоденничок із цитатами великих письменників. Олег – футболіст із золотистим волоссям, який мріяв про великий спорт і після кожного матчу зі сльозами на очах казав, що обов'язково потрапить у збірну. Іванка – тиха дівчинка з величезними карими очима, яка малювала на полях зошитів маленьких принцес у пишних сукнях, але без якої не обходилося жодної класної вечірки – вона завжди знала, як розвеселити найпохмурішого однокласника. Настя, яка носила чіпси в продавати школу.

А потім я побачила ім'я, від якого серце несподівано сіпнулося, наче птах, який злякався власної тіні: Назар Коваль написав повідомлення.

Я затримала подих. Назар... Скільки років я не чула про нього? П'ять? Шість? Останній раз бачила його на випускному, коли він у білій сорочці та краватці кольору весняного неба сказав, що їде вчитися до Києва на лікаря. Тоді між нами було... що було між нами? Перше кохання, солодке і болісне, як перший ковток міцної кави? Юнацьке захоплення, що палало, наче вогонь у печі взимку? Чи просто гарні спогади про шкільні роки, що золотим серпанком лягли на дно пам'яті?

Назар Коваль: "Всім привіт! Буду на зустрічі. Цікаво подивитися, як змінилися наші зірки 😊"

Емодзі усміхненого обличчя. Він усе ще такий же – легкий на підйом і з гумором. Я згадала його сміх, той особливий, дзвінкий, що лунав над усім класом і завжди заражав інших. Згадала, як він читав вірші на шкільних концертах, стоячи на сцені актового залу під жовтим світлом старих ламп, і всі дівчата закохувалися в нього по черзі, як у справжнього поета. А я... я закохалася першою і найдовше приховувала свої почуття, записуючи їх у щоденник, який ховала під матрацом.

Марійка Кузьмак: "Назаре! А ти лікар уже чи ще студент?"

Назар Коваль: "Лікар-кардіолог. Працюю в кардіології в Києві. А ви як?"

Марійка Кузьмак: "Невже ти експерт з сердечних питань?»

Іванка Петрик: 100%

Інші почали розповідати про себе. Хто одружився, хто народив дітей, хто відкрив бізнес. Звичайні долі пересічних людей, але кожна особлива для свого власника.

А я сиділа у своєму салоні краси у Львові серед дзеркал і аромату лавандового масла і думала: розповідати про себе чи ні? Мій салон працює вже п'ять років. Клієнтки задоволені, справи йдуть добре. Я навіть курси косметології закінчила рік тому, отримавши диплом, який тепер гордо висить у рамочці біля каси. Здавалося б, є чим пишатися. Але чомусь хотілося мовчати. Можливо, тому, що всі мене запам'ятали як тиху, боязку і не зовсім тямущу у точних дисциплінах, адже з більшості предметів у мене були середні бали. А тепер я керую власним бізнесом, маю постійних клієнтів і роблю людей красивими.

Олег Савчук: "А Валера наша мовчить! Валеро, ти ще жива? 😄"

Усі почали писати, що згадують мене, питати, як справи. Довелося відповідати:

Я: "Живу у Львові, працюю. Все добре 🙂"

Коротко і без деталей. Чомусь не хотілося вдаватися у подробиці.

Назар Коваль: "Валеро, а ти на зустріч прийдеш?"

Пряме запитання від нього. Я дивилася на екран і не знала, що відповісти. Хотілося написати "так", але водночас лякало. Десять років – це багато. Ми всі змінилися. А що, якщо зустріч розчарує? Що, якщо виявиться, що ті гарні спогади про школу та юність були лише ілюзією, золотим маревом, яке розвіється при першому подиху реальності?

Я: "Подумаю. Робота, справи..."

Марійка Кузьмак: "Валеро, обов'язково приїжджай! Не будь занудою! 😘"

Назар Коваль: "Підтримую Марійку. Буде весело."

Весело... Я усміхнулася, згадавши наші шкільні дискотеки, де Назар завжди був у центрі уваги, а я стояла біля стіни і мріяла, щоб він запросив мене танцювати. Іноді запрошував. І тоді весь світ ставав казкою , а час зупинявся, наче зав'язаний у вузлик.

Наступні дні в групі точилося активне обговорення. Де зустрічатися, що готувати, хто що принесе. Вирішили зустрітися в школі – директор дозволив використати актовий зал. Дата – субота через два тижні.

Я читала повідомлення, але участі в обговоренні не брала. Усе ще не могла вирішити: їхати чи ні. Частина мене хотіла побачити всіх, пригадати молоді роки, посміятися над старими історіями, відчути той особливий дух юності, коли все здавалося можливим. Але інша частина боялася. Боялася розчарування, боялася, що минуле краще не ворушити, щоб не застрягнути у ньому, як у болоті спогадів.

А ще боялася зустрітися з Назаром. Не тому, що все ще його кохала – за десять років було кілька стосунків, і я давно зрозуміла, що шкільне кохання залишилося в шкільних роках, як засушена квітка між сторінками старого підручника. Але він був частиною дуже важливого періоду мого життя. Частиною мрій, надій та планів, які так і не здійснилися, але які сформували мене, зробили такою, якою я є.

За тиждень до зустрічі Марійка написала мені в особисті повідомлення: