Розділ 6. «Те саме почуття»

ДЕВІД

Ранок почався не з кави, а з гучних голосів у нашому будинку. Учора я, як завжди, заснув на дивані й погано спав. Сотні думок проносилися в моїй голові й не давали мені спокою. Хоча ні, все ж одна така думка була – Айріс. Перед сном я думав про неї, а потім вона мені ще й наснилася. Ми були тут, у цьому будинку, удвох. Надворі лив дощ, а вона була в моїй сорочці, яка сягала їй до середини стегон, і, сміючись, тікала від мене на кухню. Я наздогнав її зі спини, обхопив за талію, притягнув до себе й поцілував спочатку в шию, поступово спускаючись нижче. Вона відкинула голову назад, відкриваючи шию для поцілунків, а її хвилясте волосся спадало на плечі. У той момент мені здавалося, що я був на сьомому небі від щастя, але раптом почув сторонні голоси й несподіваний гуркіт, наче удар блискавки. Від несподіванки я прокинувся й сів на дивані, важко дихаючи. До вітальні зайшла Еліс, мило мені усміхнулася, обійняла й поцілувала в щоку.

– Любий, до нас приїхали наші батьки поговорити про заручини! Я така щаслива!

Вона притулилася щокою до моєї саме в ту мить, коли зайшли батьки. Вони явно були спантеличені моїм виглядом. І не дивно, адже я щойно встав і зовсім не чекав гостей у такий час.

– Вітаю, Девіде! – озвалася мама Еліс. – Як же давно ми не бачилися, вибачте, що так вриваємося. Сподіваюся, ми вас не відволікли? – сказала вона й багатозначно подивилася на розстелений диван.

– Вітаю. Та ні, звісно, проходьте. Просто вчора засидівся за роботою допізна й заснув прямо тут, – відповів я й подивився на Еліс. На мить у її погляді промайнуло замішання, але невдовзі вона все зрозуміла й кивнула мені. Я здивувався, адже думав, що вона влаштує драму в присутності батьків, але цього не сталося. Вона й далі усміхалася й здавалася такою милою, що я майже повірив їй. До кімнати також зайшли батько Еліс, мої батьки та Брайс. Він виглядав напруженим, але щойно глянув у наш із Еліс бік, на його обличчі розквітла усмішка, просто як на дріжджах. Мовчання в кімнаті затягнулося, і Еліс вирішила взяти ініціативу у свої руки.

– А може, всі пройдемо в сад? Поснідаємо разом, я тут замовила їжу. Проходьте, будь ласка. – Вона пішла вперед, ведучи всіх гостей у сад. – Сідайте, а ми зараз підійдемо, за кілька хвилин.

Вона зачинила скляні двері, що вели з вітальні в сад, і повернулася до мене. На її обличчі вже не було тієї привітної усмішки, радше вона була натягнутою.

– Чому ти не сказала мені, що вони приїдуть? – байдуже запитав я.

– Я не знала про це, любий, – вона закліпала очима, і від цього мені стало гидко.

– Не вдавай дурепу. Ти знала, що вони приїдуть, адже, як я бачу, вся їжа вже приїхала, і явно не на двох, – зауважив я. Вона роздратовано зітхнула, підійшла до мене зі спини й обійняла.

– Ну гаразд, ти все зрозумів. Пробач, любий, але інакше ти б не залишився вдома, а, як завжди, кудись поїхав, посилаючись на роботу. У тебе вихідний, тож побудь удома із сім’єю.

Вона хотіла мене поцілувати, але я ухилився й попрямував до ванної.

– Подбай про гостей, а я приведу себе до ладу й підійду до вас, – сказав я, перш ніж піти вдягатися й налаштовуватися на «день із сім’єю».

***

День минув для мене в якомусь напівмаренні. За сніданком із батьками я ледве їх слухав, зрідка киваючи головою на знак згоди. Вони, як завжди, згадували минулі часи, бізнес і, звісно, порушили тему заручин. Поки за столом точилися жваві розмови щодо місця й дати, у моїх думках знову й знову виринав образ Айріс. «Ви коли-небудь прислухалися до нього?» – раз у раз спливав у голові її запит, але я не міг дати на нього відповіді. Що означає прислухатися до серця? Як це? І що я маю почути? Ця дівчина змушує замислитися, але не дає конкретних відповідей. Чому?

– А ти що думаєш, Девіде? – запитала мене Еліс. В одну мить я повернувся зі своїх думок у реальність і побачив, що всі очікувально на мене дивляться, крім батька, звичайно. Він був звично холодним, а погляд – сповненим презирства.

– Вибачте, я замислився про роботу й пропустив. Можете, будь ласка, повторити?

– Ми саме обговорювали дату заручин і думали щодо наступного тижня. А ти як вважаєш? – Еліс дивилася на мене сяючим поглядом, але всередині нічого не йойкнуло. Це було не те сяйво, від якого всередині ставало тепло.

– Мені здається, ви надто поспішаєте, – задумливо втупився я у свою тарілку, але, не почувши відповіді інших, озирнувся. Усі дивилися здивовано, і лише батько сильніше стиснув кулак, стримуючи гнів при гостях.

– Я маю на увазі, що на підготовку залишиться надто мало часу, якщо все відбудеться наступного тижня. Якщо я правильно пам’ятаю, Еліс хотіла розкішне й пишне святкування, я не помиляюся? – я перевів погляд на здивовану й навіть трохи розгублену Еліс, але, оговтавшись, вона закивала.

– Так, звісно. Це ж така подія для нашої родини! Я така рада, що ти пам’ятаєш про це, любий! – вона обійняла мене за руку, і мені стало гидко, але я намагався не подавати вигляду. Батько, схоже, трохи розслабився, але все так само не переставав дивитися на мене, очікуючи підступу.

– Може, тоді через два тижні? – запитала мама Еліс.

– На жаль, теж не підходить. У нас на ці дати запланована конференція, пам’ятаєш? – звернувся батько Еліс до мого.

– Так, пам’ятаю, – відповів я з тією ж холодною, натягнутою усмішкою.

– Шкода. Ну тоді через місяць. І це остаточно! Не обговорюється! – сказала моя мати.

– Чудово! Заперечення не приймаються. Через місяць заручини! Ура! – усі підняли склянки зі своїми напоями на знак згоди, і лише я трохи вагався. Місяць. Один місяць моєї свободи, а далі роки, які поруч з Еліс перетворяться на ніщо, адже про який щасливий шлюб ми взагалі говоримо? Вона зраджувала, і з їхніх із Брайсом поглядів, кинутих начебто ненароком, було зрозуміло, що вони досі разом і дуже прагнуть бути ближче одне до одного. За годину всі розійшлися, і ми залишилися з Еліс удвох.