Розділ 5. «Між правдою і брехнею»

АЙРІС

– Щиро дякую вам, Айріс.

Він поклав рахунок на стійку й вийшов із кафе. Я дивилася вслід Девіду й відчувала, як тепло від нашої розмови розливається по всьому тілу. Це була не просто людина, не просто випадковий відвідувач, яких тут буває безліч. Поруч із ним я відчувала щось інше, особливе…

До мене підлетіла Айла – бариста й за сумісництвом моя подруга. З усмішкою вона зазирнула в залишений відвідувачем рахунок.

– Твоє добре серце, подруго, ще нас збагатить. Дивись.

Вона простягнула мені відкритий рахунок. У ньому лежала сума, яка явно перевищувала вартість замовлення. Попри те, що це був приємний бонус, особливої радості він у мене не викликав.

– Це добре, звісно, – відповіла я й почала перебирати посуд за баром.

– Щось ти не дуже цьому рада. Хлопець красивий, хороший, а як він на тебе дивився… – Вона мрійливо закотила очі.

– Як дивився?

– Закохано! – підсумувала подруга й так само почала допомагати прибирати бар.

– Та годі. Не може такого бути. Ми не настільки добре знайомі, щоб це було правдою, – скептично зауважила я.

– Може–може! Я тобі кажу. Ти просто в центрі подій і не помічаєш цього. А збоку ж видніше.

Я залишила прибирання і, сівши на стілець, з усмішкою подивилася на Айлу.

– Закоханий погляд – це погляд, як у Тео на тебе.

Я перевела погляд на бармена, який допомагав іншим офіціантам прибирати зал. Він ніби відчув, що мова йде про нього, подивився в наш бік, помахав мені рукою й підморгнув Айлі, трохи довше затримавши на ній погляд. Вона закотила очі й, відвернувшись, продовжила прибирати бар.

– Нічого подібного. Просто Тео придурок, от і все, – тихо бурмотіла вона собі під ніс.

– Не розумію твоєї позиції, – чесно сказала я. – Він хороший хлопець: веселий, симпатичний. Він так за тобою залицяється, що всі дівчата навколо пищать, а ти носом крутиш. Чому не даси йому хоча б шанс?

Айла знову подивилася на нього, окинувши оцінювальним поглядом. Довго мовчала, щось обмірковуючи, а потім хитнула головою, ніби повертаючись зі своїх думок.

– Ні, цього не буде. Не бачу сенсу, – відповіла вона.

Я довго розглядала задумливе обличчя подруги. Її яскраво–руде волосся було недбало зібране в пучок, а на смаглявому, трохи втомленому обличчі читалися сумніви. Вона нещодавно розійшлася з хлопцем, і розрив дався їй нелегко. З одного боку, я її розуміла – це справді важко. Але бути надто категоричною теж не можна. Я поклала руку їй на плече.

– Потрібно вміти відпускати минуле, поки ти сама можеш це зробити. Найгірше – коли воно вже не може відпустити тебе. Я не наполягатиму. Вибір за тобою і тільки за тобою. Я лише хочу, щоб ти була щаслива.

Я міцно обійняла подругу.

– Дякую, – тихо відповіла вона.

Я відсторонилася, і ми пішли перевдягатися до підсобки. Потім попрощалися з усіма й разом із Тео, який, як справжній джентльмен, викликався нас провести, вирушили додому.

На вулиці вже було темно. Легкий вітер приємно обдував обличчя. Як завжди, горіли ліхтарі, і, дивлячись на них, я знову згадала Девіда. Його сірі, мов туман, очі, темне волосся й ледь вловимий запах хвойного лісу, дощу та теплого вечора.

«…Хлопець красивий, хороший, а як дивився на тебе». – у голові промайнули слова подруги.

«– Закохано… хм, смішно. Справді смішно, враховуючи, що ми бачилися всього лише кілька разів у житті. Чи це як у книгах – кохання з першого погляду? Чому я взагалі про це думаю?» У голові знову виник його образ.

«– Хоча він і справді красивий…»

***

ДЕВІД

Удома мене зустріла незвична тиша. Було темно, і лише місячне світло, що пробивалося крізь панорамні вікна, освітлювало кімнати. Пройшовши до вітальні, я побачив Еліс, яка сиділа на дивані й повільно потягувала вино. Вона байдуже дивилася у вікно й лише, почувши мій прихід, злегка повернула голову в мій бік.

– А, це ти. Не чекала тебе… так рано, – все так само байдуже сказала вона.

– Ну і як там вона?

Я напружився, але постарався не подати виду. Вона дізналася про Айріс? Але як? У будь–якому разі зараз це було не головним. Я пройшов і сів у крісло навпроти неї. Вона не виглядала ні стражденною, ні схвильованою. Лише байдужість. Але що ховалося за нею, я не міг зрозуміти.

– Хто вона?

– Твоя робота, – все так само спокійно й байдуже. – Чи є інша причина затримуватися допізна?

– Відколи це тебе хвилює?

– Так і продовжиш відповідати питанням на питання? Добре.

Вона осушила келих і поставила його на столик.

– Мене це хвилює відтоді, як ми почали зустрічатися. Минуло багато часу, і раніше я ніколи не помічала за тобою таких пізніх повернень. То що ж змінилося у твоєму житті відтоді, Девіде? – У її голосі дедалі сильніше звучали п'яні нотки претензії.

– Підозрювати мене в чомусь, поки сама крутиш шашні з іншим за моєю спиною й бігаєш скаржитися всім, яка ти «бідна» та «нещасна». Вчинок вище всяких похвал. Браво, – відповів я з іронією.

Вона мовчки дивилася мені в очі. У її погляді не було ні сорому, ні каяття. Вона вважала себе правою й відступати не збиралася.

– Це ти в усьому винен! – Вона підвищила голос, поступово зриваючись на крик. – Чуєш? Ти! Ти ігнорував мене, не підпускав до себе, а сам, мабуть, розважаєшся на стороні? А мені теж хочеться тепла! Хочеться бути коханою й бажаною, але ти не дав мені цього. Я оступилася, визнаю. Але я кохаю тебе. Чуєш? Кохаю і…

– І тому досі зустрічаєшся з ним, – закінчив за неї я. – Не розповідай мені ці казки про кохання. Я чудово розумію, що ти давно до мене нічого не відчуваєш.

Я глибоко вдихнув. На душі стало трохи легше.

– Але це не так. Інакше я б тут не сиділа, – намагалася впевнено сказати вона, але голос здригнувся.