Розділ 4. «Гірка правда»

ДЕВІД

Постукавши у двері, я дочекався дозволу й зайшов до кабінету. Тут я бував нечасто, лише на ділових зустрічах, а з інших приводів сюди й не заходив. Цього разу тут були лише я, батько та Брайс. Холодні білі стіни, завішані дорогими картинами, ідеально випрасувані сірі штори, такий самий сірий диван і два гостьові крісла. Стіл із темного дуба, на якому ідеальними стосами лежали документи, і батькове крісло, яке зараз пустувало. Темні дубові полиці, заставлені різноманітними нагородами, грамотами та документами. Оглянувши кабінет, я побачив відчинені двері, що вели на балкон, і попрямував туди. Там стояв невеликий скляний столик, на якому була пляшка дорогого коньяку, та невеликий диван, на якому сидів Брайс.

– Привіт. –  тихо й стримано сказав він і простягнув мені руку.

– Добрий вечір. –  так само стримано сказав я й потиснув його руку.

Тримаючи келих із коньяком, батько стояв до нас спиною, дивлячись удалину на місто, яке повільно занурювалося в сутінки.

– Давно не бачилися, Девіде. Додому не заходиш, не телефонуєш. –  холодно промовив батько. Раніше від такого його звернення всередині все завмирало, ніби хижак був на полюванні, а його здобич помітила його й причаїлася, щоб не спровокувати. Тепер же, через роки, це ніяк мене не зачіпало. Нічого, просто порожнеча.

– Зате Еліс часто нам телефонує, розбавляє одноманітні дні твоєї матері. –  промовив він і повернувся до мене. Він уважно вивчав вираз мого обличчя, намагаючись знайти хоча б краплю жалю чи сорому, але не зміг. Ці слова були простою маніпуляцією, хоча я й справді іноді звинувачував себе за те, що не телефоную матері частіше. Із братом ми телефонували одне одному, але це траплялося рідко й здебільшого через роботу. Через різне ставлення до нас у дитинстві ми не були близькими. Я був наче собака, якого вічно дресирували, били й годинами читали нотації про те, що я маю робити. Брайсу ж дозволяли в цьому житті значно більше й ніколи не ставилися до нього так, як до мене. Батько допив коньяк і не поспішаючи підійшов до мене, не перериваючи зорового контакту.

– Мені сьогодні Еліс телефонувала… і розповіла цікаву річ. Уже кілька місяців ти холодний із нею, відсторонений. Учора тинявся невідомо де, прийшов і, нічого не пояснивши, ліг спати. Потім не відповідав на дзвінки й пояснювати їй нічого не збираєшся, так?

Я мовчки кивнув, так само не перериваючи контакту.

– Тоді поясниш мені. –  промовив він, сідаючи на диван.

Нічого не кажучи, я мовчки дістав телефон і показав йому фотографію Еліс із клубу. Батько кинув на неї швидкий погляд. На його обличчі з’явилася механічна посмішка.

– І через це ти відсторонився? –  запитав він. Його обличчя наче скам’яніло –  без жодної емоції, а порожній погляд був спрямований на мене. Брайс теж поглянув на фото в телефоні й завмер, обдумуючи побачене.

– А хіба цього недостатньо? Чи я, на твою думку, ідіот, який має просто заплющити на це очі й жити так, ніби нічого не відбувається? –  холодно відповів я.

Він підвівся й із гучним стуком поставив свою порожню склянку на маленький скляний столик, змусивши мене замовкнути.

– Ця дівчина… Еліс… донька мого давнього друга й нашого головного інвестора. Ваш союз обговорювали роками, а ваш шлюб сприяє злиттю компаній. Це базова інформація, яку ти знаєш від самого першого дня вашого знайомства. І по-іншому не буде. –  спокійно й водночас загрозливо сказав він. Стоячи переді мною, він буквально пропалював мене поглядом, але відступати я не збирався.

– Правильно, ти прищеплював це мені з самого дитинства. Так само ти прищеплював мені принципи, яким змінювати я не збираюся. –  випалив я й тієї ж миті відчув сильний удар у живіт. Цей біль був мені вже знайомий, але я все ж не зміг устояти й зігнувся від болю. Батько схопив мене за комір і смикнув, змушуючи подивитися на нього. Зовні він залишався спокійним, але погляд палав холодною люттю.

– Засунь свої принципи… знаєш куди?

Я опустив голову, але він знову змусив мене подивитися на нього.

– Ти зробиш так… як я скажу. –  відштовхнув мене вбік, але я зміг устояти на ногах. Він відвернувся й втупився в місто, яке вже повністю занурилося в темряву.

– Я кликав тебе не для того, щоб вичитувати, хоча тепер бачу, що це було необхідно. Я говорив із батьком Еліс, і ми ухвалили рішення про ваші заручини.

Усередині все завмерло, і кілька хвилин я осмислював його слова. Брайс теж здивовано дивився то на мене, то на батька.

«…ми ухвалили рішення про ваші заручини». –  ці слова лунали як відлуння в моїй голові. Було багато спроб організувати наші заручини, але щоразу знаходилися обставини, через які все відкладалося. Та саме зараз з’явилося відчуття, що уявні кайдани батька, які були на мені з самого дитинства, почали тиснути ще сильніше й ось-ось зламають мені кістки так само, як батько ламав моє життя.

– Ти не можеш цього зробити… –  напівпошепки промовив я, усе ще намагаючись оговтатися після почутого. – Я не дозволю.

– Зроблю, можеш навіть не сумніватися. Зроблю так, як захочу. –  відповів він.

– Чому ти так зі мною поводишся? – усе так само напівпошепки запитав я. Він підійшов до мене.

– Ти мій син. Мій спадкоємець. Ваше життя цілком і повністю належить мені. –  відповів він повільно й владно, переводячи погляд із мене на Брайса. Раптом я знову відчув різкий біль, але вже в ділянці скроні. Попри його досить сильний удар я знову встояв.

– Тепер можеш іти. Деталі обговоримо пізніше безпосередньо з Еліс та її батьком. –  сказав батько, наливши собі ще коньяку, і відвернувся до нічного міста, а я попрямував до виходу з кабінету, а потім –  до свого. Щойно зайшовши, я почав поспіхом збиратися.

– Куди це ти так поспішаєш? –  запитав Ділан, який усе ще працював із документами.

– Мені потрібно піти. Зараз. –  відповів я, на ходу накидаючи пальто.

– Я не проти, але поясни хоча б, що сталося? –  намагався дізнатися він.