Розділ 2. «Туди, де горить світло»

ДЕВІД

Промені ранкового сонця, що пробивалися крізь офісні вікна, приємно зігрівали й навіювали сонливість.

Випивши чергову чашку кави, я щосили намагався не заснути в офісному кріслі, дивлячись на екран ноутбука. Двері кабінету відчинилися, і зайшов Ділан.

– Привіт. Ти чого тут у таку рань? – запитав він, розвалившись у сусідньому кріслі.

– Доброго ранку. Працюю над проєктом. Глянеш?

Я посунув до нього ноутбук, і він узявся переглядати роботу. З кожною хвилиною його очі від здивування ставали дедалі більшими.

– А знаєш… Я завжди підозрював, що ти не людина. Ні, серйозно, у тебе якісь нелюдські звички. Зізнавайся, хто ти? Цей проєкт можна було закінчити за кілька днів, якщо не тижнів, а ти впорався за один день?

– За ніч, – відповів я, глибоко зітхнувши.

– Ти провів тут цілу ніч?

Я мовчки кивнув. Ділан відсунув ноутбук і поплескав мене по плечу.

– Розповідай, брате. Що сталося? Знову батько?

Відкинувшись на спинку крісла, я подивився на нього. Ділан, як завжди, був проникливим – він майже завжди знав, що я відчуваю. Його волосся було темним, але на сонці відливало рудим. Біла сорочка, розстебнутий верхній ґудзик, недбала зачіска… Напевно, він був єдиною людиною, якій я довіряв настільки, щоб звернутися до нього будь-коли й із будь-якого питання. Навіть мій рідний брат Брайс не відчував мене так, як Ділан.

Я всміхнувся, згадавши вчорашній обід і слова батька.

– Мати знову запитала щодо весілля з Еліс. Але ти ж знаєш, що я цього не хочу. Ну і в процесі розмови батько, як завжди, нагадав мені про «моє місце», – промовив я, відвернувшись до вікна. – Але де насправді моє місце?

Ділан розуміюче кивнув. Кілька секунд він мовчав, про щось розмірковуючи, після чого встав, зачинив папки з документами й закрив ноутбук переді мною.

– Не знаю, де саме твоє місце, але знаю одну місцину, куди тобі варто сходити, – сказав він, дістав із кишені ключі й вклав їх мені в руку. – Але перед цим поїдеш до мене: приймеш душ, поїси, поспиш і переодягнешся. Можеш брати будь-які речі.

– Ні, Ділане, не треба. Я нормально почуваюся, працюватиму, – спробував я повернути йому ключі, але він знову вклав їх мені в долоню.

– Навіть слухати не буду. Брате, ти так остаточно розум втратиш. Тому збирайся й іди. Адресу місця я тобі скину.

– Якщо батько запитає?

– Я прикрию, не переживай. Ти стільки разів за мене заступався й прикривав, що не віддячити тобі за це було б нестерпно. Але настав мій час повернути борг. Нехай моя совість буде чиста, – промовив він із сарказмом і посмішкою.

– Дякую, – втомлено відповів я.

– Ну, як то кажуть: дякую в кишеню не покладеш і в склянку не наллєш. Жартую. Мені нічого не потрібно, просто відпочинь.

Накинувши пальто, я вирушив на стоянку до своєї машини.

***

Квартира Ділана була типовим холостяцьким лігвом: мінімум меблів, мінімум світла й максимум безладу. Я бував тут не раз, тому почувався цілком комфортно. Взявши деякі речі, я прийняв душ, а потім приліг на диван і миттєво провалився в сон.

За кілька годин я прокинувся від звуку вхідних дверей. Через кілька секунд у вітальні з'явився Ділан.

– Ей, Девіде, як ти? Ти чого на дивані спиш? Треба було лягти на нормальне ліжко, – промовив він, зникаючи на кухні.

– Дякую, звісно, але не хвилюйся. Мені й так нормально, – відповів я, дивлячись на пропущені дзвінки та повідомлення від Еліс.

– Твоя скромність нас погубить, брате. Ти чого знову хмуришся? – Він сів поруч на диван із двома склянками коньяку. Одну простягнув мені. Я подякував йому, але склянку відставив.

– Знову Еліс? Так не піде. Я розумію, що ви пара і все таке, але це вже переходить усі межі, – сказав Ділан і трохи відпив зі своєї склянки. – Ти тільки поглянь: сорок три пропущені повідомлення і двадцять п'ять дзвінків! Це просто катування, чувак.

Я глибоко вдихнув і набрав Еліс. Вона відповіла майже одразу, але через її крики я не міг розібрати ні слова.

– ТИ ДЕ?! Чому не відповідав?! А якби я тут помирала?! Ти зовсім з глузду з'їхав?

– Що тобі потрібно? – запитав я якомога спокійніше.

– Ти серйозно? Ти будеш робити вигляд, що все нормально? Що з тобою, Девіде? Чи ти з глузду з’їхав? – У її голосі чувся істеричний смішок.

– Стеж за словами, Еліс, – так само спокійно продовжив я.

– А то що? Що ти зробиш? А між іншим…

Я скинув виклик. Написав коротке повідомлення про те, що ми поговоримо пізніше, і вимкнув телефон.

Ділан відставив склянку й неквапливо почав аплодувати.

– Супер, браво! Найкраще твоє рішення за останній час. Не очікував. Це ж наскільки вона тебе дістала? Я прямо…

– Досить, – суворо видавив я й втомлено відкинувся на спинку дивана. Як же мені все це набридло.

– Зрозумів, прийняв. Я мовчу.

Він подивився на годинник і почав збиратися.

– Вибач, Девіде, але мені пора у справах. Коли йтимеш, просто зачини двері.

– Справи? Щось із фірмою?

Він поправив комір сорочки й загадково всміхнувся.

– Ні, це особисте. А як відомо, особисте – не публічне. До зустрічі, брате.

Я кивнув, задумливо переглядаючи вхідні повідомлення. В одному з них Ділан надіслав адресу невідомого мені місця.

* * *

«Не знаю, де саме твоє місце, але знаю одну місцину, куди тобі треба сходити…» – згадалася мені його фраза. Можливо, це маячня, втома або я просто збожеволів від відчаю. Але зрештою вирішив послухати його й вирушити туди.

Я стояв перед входом у те саме місце. «Lighthouse» – світилася неонова вивіска. Розглядаючи її, я подумав, що, мабуть, навіть не помітив би це кафе, якби не яскрава вивіска.

У голові було порожньо, і від цього всередині зростала тривога.

«Що я взагалі тут роблю? Це все якась маячня, у яку я навіщоcь повірив. Треба йти».

Але я продовжував стояти на місці, не зводячи очей із закладу. Невдовзі не витримав і, піддавшись дивному відчуттю, увійшов.

* * *

Усередині кафе було досить затишним: дзеркальні стелі, чорно-біла підлога в шаховому порядку, ретро-картини та яскраво-червоні дивани з темними столиками. Людей було багато, майже всі столики зайняті, тому я сів за бар.

Замовивши собі віскі, я почав розглядати відвідувачів. Мою увагу привернув один столик, за яким сиділи літня жінка та дівчина у формі офіціантки. Жінка плакала, а дівчина тримала її за руку й щось тихо говорила.

Вони сиділи далеко, і я не міг почути, про що саме вони говорили. Але, побачивши, з якою турботою дівчина заспокоює жінку, я відчув дивний поштовх усередині.

Уже за кілька хвилин на обличчі жінки з'явилася усмішка. Оплативши рахунок, вона вийшла з кафе, а дівчина повернулася до роботи.

Допивши віскі, я попросив повторити замовлення й продовжив спостерігати за нею. Її каштанове волосся легкими хвилями спадало на плечі, а усмішка була настільки милою та щирою, що, здавалося, могла б звалити з ніг кого завгодно.

За вечір вона ще не раз підходила до різних столиків, привітно розмовляла з відвідувачами та вислуховувала їх. У цьому не було нічого вульгарного чи підозрілого – вона просто поводилася спокійно й доброзичливо.

Кілька разів я помічав, як вона здригалася, коли відвідувачі під час розмови торкалися її руки. Це було дивно, але вона все одно продовжувала розмовляти з ними й здавалася дуже милою.

Бармен простягнув мені ще одну склянку.

– Що, сподобалася? – з усмішкою запитав він.

Я здивовано подивився на нього.

– Та годі, по тобі видно, що сподобалася. Тільки дарма сподіваєшся – вона нікого близько до себе не підпускає.

– Я не… не сподіваюся. Ти неправильно зрозумів. Просто… незвично. А як щодо людей за столиками? Тих, із ким вона розмовляє?

– Вона просто наш янголятко, так би мовити. Сюди часто приходять люди з проблемами, а вона з ними розмовляє, заспокоює та дає поради. Я й сам колись випадково сюди зайшов після того, як мене звільнили. Тоді здавалося, що весь світ завалився. Потім вона підійшла, запропонувала поговорити – і після цього все як рукою зняло, наче нічого й не було. Потім я влаштувався сюди, але так і не зрозумів, як вона це робить.

– Вона як світло, що зігріває темні душі? – з усмішкою запитав я.

– Звучить банально, але так і є. Я, до речі, Тео, – бармен простягнув руку, і я потиснув її.

– Девід.

– Я тебе раніше тут не бачив.