Розділ 1. «Там, де все вирішено»

ДЕВІД

Впевнений стукіт у двері, кілька секунд тиші – і мені відчинив дворецький.

– Добрий день, містере Девід. Ваші батьки очікують на вас у їдальні.

Знявши шарф, пальто та взуття, я пішов за ним.

Поки йшов коридором, чув, як ледь поскрипував дубовий паркет. Навколо – білі стіни, дорогі меблі, колекційні картини.

Усе це було знайоме мені з дитинства. Здавалося, у цьому будинку нічого не змінилося – лише його мешканці тепер виглядали інакше.

Зайшовши до їдальні, я побачив батька на чолі столу. Праворуч від нього сиділа мати. Ліворуч, трохи далі від батька, – мій брат Брайс. Помітивши мене, він лише мовчки кивнув і продовжив обідати.

Почувши мої кроки, мати подивилася в мій бік і відклала столові прибори.

– Девід, синку, як я рада тебе бачити! – Вона міцно мене обійняла. – Нарешті ти знайшов час і бажання до нас заїхати. Сідай, пообідай із нами. Зараз подадуть прибори. Сідай, чого стоїш як не рідний?

Мати повернулася на своє місце. Батько, кивнувши на вільний стілець поруч із собою, дістав із кишені піджака портсигар і закурив.

Я ненавиджу запах тютюну. Від одного цього запаху мені завжди ставало огидно.

Останні п’ять місяців я тут не з’являвся – просто не хотів. Це місце душило мене все життя. Навіть після того, як я з’їхав, повернення сюди щоразу ставало випробуванням.

Мені подали столові прибори, і я приєднався до трапези.

– Їж, Девід. Їж і розповідай, як у тебе справи. Як там Еліс? Вона часто до нас у гості заглядає і все без тебе. Каже, що ти постійно на роботі. А весілля коли плануєте?

– Мам, яке весілля? Ти про що взагалі? – не приховуючи роздратування, запитав я.

Останнім часом це питання справді почали порушувати дедалі частіше, і мене це дратувало.

Батько холодно подивився на мене.

– Ну як же? Ви ж уже довгий час разом, пора б уже й замислитися. Вона дівчина хороша, красива… – продовжила мати.

– І батьки в неї хороші. Дуже успішні й порядні люди, – додав батько, вдихаючи нову порцію диму.

– Звісно хороші. Адже після шлюбу можливий варіант злиття компаній, і тобі це вигідно, – сказав я, не стримавшись.

Очі батька потемніли. Нічого хорошого це не віщувало.

– Девід, не варто так говорити. Невже гроші – головне в житті? Не забувай, що це твій батько, і насамперед він хоче тобі добра, – промовила мати, намагаючись згладити конфлікт, що назрівав. – А Еліс тебе, між іншим, завжди любила. Тож…

Не витримавши, батько вдарив долонею по столу, закликаючи всіх до тиші.

– Та в тебе ще молоко на губах не обсохло, – сказав він і схопив мене за комір сорочки.

По тілу пробігло тремтіння, коли він нахилився до мого обличчя.

– Ти робитимеш так, як я скажу. І ми обоє знаємо, що ти це зробиш, – промовив він.

Ми дивилися просто один одному в очі. Ніхто не хотів відступати.

Зрештою я не витримав, прибрав його руку й попрямував до коридору.

Раніше за подібні витівки я вже сидів би на підлозі, весь у синцях та подряпинах. Але тепер усе інакше. Я просто йшов звідти до того моменту, поки він не зірветься на мені.

Мати вибігла слідом за мною.

– Девід, батько ж як краще хоче, – наполягала вона.

Я накинув пальто. У коридорі з’явився батько.

Кинувши останній погляд на батьків, я поспішив вийти з дому.

За спиною лунали нерозбірливі крики батька, але я не звернув на них жодної уваги.

Спочатку ідея стосунків з Еліс – донькою давнього ділового партнера батька – була не такою вже й поганою. Ми давно знали одне одного, а її батько був одним із великих інвесторів у холдингу Хейзів.

Висока, струнка брюнетка з блакитними очима завжди виглядала зухвало й ефектно. Я вже й не пам’ятаю, як почалися наші стосунки, але всі були на сьомому небі від щастя. Усі, крім мене.

Так, можливо, колись вона мені подобалася, але це швидко минуло.

Коли я думав про розставання, згадував, що в батька саме тоді була криза в холдингу, а розірвання наших стосунків означало б припинення співпраці.

Я терпів. Терпів довго. Навіть думав, що, можливо, у нас усе налагодиться і стане як раніше.

Але час минав, а почуття остаточно згасли.

Мене більше нічого не приваблювало: ні ліжко, ні спільний побут, ні навіть просте перебування поруч із нею.

А невдовзі в неї хтось з’явився на стороні.

Якось я випадково побачив повідомлення на її телефоні від невідомого чоловіка. Він запитував, коли вони зустрінуться, і писав, що сумує за нею.

Це стало останньою краплею.

Поступово я почав її уникати. Вона досі не розуміє, у чому річ, і намагається робити вигляд, що нічого не відбувається.

Так і живу – у мовчанні, обмані та з порожньою душею.

* * *

Сівши за кермо своєї Toyota Camry, я відкинувся на спинку сидіння й втомлено потер обличчя.

Задзвонив телефон. Взявши слухавку, я ввімкнув гучний зв’язок.

– Алло, Девід, зайнятий? – Це був мій найкращий і, мабуть, єдиний друг Ділан.

– Слухаю. Ні, не зайнятий. Кажи.

– Я з новинами. Щоправда, з кепськими.

Я глибоко вдихнув.

День із кожною секундою ставав дедалі гіршим, а я все сильніше тонув у втомі та розчаруванні.

– Пішов черговий інвестор? – здогадався я.

– Так.

– Хто цього разу?

– Моррісон.

– Дідько. Він же фінансував розробку нашого останнього застосунку. Чому він пішов? Він же ще не бачив презентації проєкту, – сказав я, міцніше стискаючи кермо.

– Сказав, що у Форта перспективніше.

– Пішов до Форта? Прокляття! – знову вилаявся я.

Окрім холдингу Хейзів, яким керував мій батько, ми з Діланом володіли невеликою компанією з розробки застосунків та надання IT-послуг. Це був наш власний бізнес, окремий від сімейного холдингу. Компанія Макса Форта була нашим прямим конкурентом.

– Вибач, брате, що засмутив, але так треба.

– Зрозумів тебе. Дякую за інформацію. До зв’язку.

Я вимкнув телефон і, вже ледве стримуючи гнів, завів машину та поїхав додому.

На вулиці накрапав дощ, а до того часу, як я приїхав додому, почалася справжня злива.

Припаркувавши машину, я попрямував до будинку. Відчинив двері й неквапливо зайшов, зачиняючи їх за собою.

Поки я знімав верхній одяг у передпокої, на звуки мого приходу вийшла Еліс.

Вона стояла переді мною в шовковому чорному халаті та м’яких пухнастих капцях. Потягнулася до мене за поцілунком, але я ухилився.

– Привіт, любий. Я так за тобою скучила. Я приготувала тобі вечерю. Ходімо поїмо.

Я пройшов до нашої спальні, де останні чотири місяці спала лише Еліс. Після чергового конфлікту я пішов спати на диван.

Спочатку їй було смішно. Для неї все виглядало як звичайна сварка подружньої пари, де чоловік зрештою приходить до дружини з вибаченнями та пристрасним примиренням.

Тільки вона помилялася.

Ми не подружня пара. Вона не дружина, а я не чоловік.

І ні про яке «примирення» не може бути й мови.

Вона наслухалася порад психологів і наших родичів та списала все на мою втому й кризу у стосунках. Тому спочатку особливо не тиснула, намагаючись налагодити стосунки.

Але останнім часом її бажання помиритися ставало дедалі сильнішим. Майже всі її подруги ходили щасливі – з обручками та фотографіями з модних курортів, де проводили медовий місяць.

А я не бажав нічого з цього й робив усе, щоб відкласти цей момент якомога довше.

Підійшовши до шафи, я дістав чисті речі та рушник.

Еліс підійшла ззаду й провела рукою по моєму плечу.

– Ти в душ? Може, я з тобою?

У її голосі чулася усмішка, але я навіть не повернувся.

Краєм ока я побачив, як чорний халат упав на підлогу.

Не кажучи ні слова, я попрямував до ванної. Зайшовши всередину, одразу замкнув двері, щоб вона не могла увійти.

Увімкнувши гарячий душ, я почав змивати із себе залишки сьогоднішнього жахливого дня.

У двері постукали.

– Девід, нам треба поговорити. Я не розумію, що з тобою відбувається. Що відбувається з нами? Щойно вийдеш, обговоримо.

Що зі мною?

Зі мною все прекрасно. Я просто повільно тону в безодні власного життя.

Що з нами?

Про які «ми» взагалі можна говорити?

Думки одна за одною крутилися в голові, і впорядкувати їх я поки не міг. Принаймні, у цьому будинку.

* * *

Прийнявши душ і вдягнувшись, я пішов до вітальні.

Білі холодні стіни, як у лікарні. Темні штори. Мінімум світла. Дорогі меблі, які виглядали надто суворо й правильно.

Жодних зайвих кольорів – лише холодні відтінки.

Сівши на диван, я ввімкнув телевізор і почав дивитися якусь передачу.