? РОЗДІЛ 17 «Темрява під шкірою»

Наступного ранку Мей прокинулася від холодного світла, що просочувалося крізь жалюзі.

Її тіло було напружене, а серце калатало після вчорашнього бою на майданчику.

Вона знала, що сьогодні Джонатан не відступить, і тиск буде ще сильнішим.

— Мей… — тихо промовив Нік, коли з’явився у дверях.

— Добре, що ти тут, — відповіла вона, відчуваючи, як його присутність заспокоює і водночас підсилює її енергію.

Вони разом йшли коридорами школи, і кожен крок був ніби викликом Джонатану, який спостерігав за ними з темного кута.

— Знову разом, — промовив він холодно, його очі блищали ненавистю.

— Ми не боїмося тебе, — відповів Нік, стискаючи кулак.

— І ніхто ніколи не зламає нас, — додала Мей, відчуваючи, як її серце вибухає від рішучості.

Джонатан насупився і зробив крок уперед, готовий атакувати.

— Тоді перевіримо вашу силу! — крикнув він.

Мей відчула прилив адреналіну. Її тіло рухалося, як у танці балету: точні стрибки, граційні ухили, швидкі ривки, змішане з силою баскетболу Ніка.

Кожен рух був боротьбою за свободу, за право бути собою, за право любити.

— Ти моя сила, — прошепотіла Мей, коли ухилилася від кидка Джонатана.

— А ти моя свобода, — відповів Нік, підтримуючи її на кожному кроці.

Їхня гра перетворилася на танець, на боротьбу за життя і право на щастя.

Балет і баскетбол перепліталися, створюючи гармонію сили і грації, яку Джонатан не міг зламати.

У той час батьки Мей збиралися влаштувати новий психологічний тиск:

— Ти повинна підкоритися! — кричала мати.

— Ми вирішимо твоє життя! — додав батько, очі його були крижано небезпечні.

Мей відчула страх, але він уже не керував нею.

— Я обираю сама! — крикнула вона.

Нік підхопив її руку, і вони разом повернулися до майданчика, готові боротися проти всього світу.

Джонатан не здавався і почав атакувати швидше, сильніше, агресивніше.

Мей ухилялася, стрибала, ловила м’яч, відчуваючи шалений адреналін.

Нік підтримував її, рухаючись разом, синхронно, як одне ціле.

— Ми вистоїмо! — крикнула Мей, відчуваючи, як енергія Ніка переповнює її тіло.

— І нічого нас не зламає! — відповів Нік, притискаючи її до себе.

Їхні тіла, дотики, поцілунки — усе пульсувало шаленою енергією, а серця билися в унісон.

Джонатан зрозумів, що фізично перемогти їх неможливо.

— Ви думаєте, що переможете мене? — крикнув він, але голос вже звучав роздратованим і безсилим.

Мей відчула, як страх змішаний із бажанням, і зробила ривок до Ніка.

Їхні губи зустрілися в шалено пристрасному поцілунку, довгому, гарячому, як вибух.

Це був символ їхньої боротьби, свободи, любові і шаленої хімії, що ніколи не згасне.

Дощ посилився, вітер розкидав мокре волосся, але вони не відступали.

Балетні рухи Мей і сила Ніка поєдналися в єдиному танці боротьби.

Вони стояли разом, серця калатали шалено, душі пульсували емоціями, що вибухали у кожному погляді, кожному дотику.

— Ми сильніші разом, — прошепотіла Мей.

— І ніхто не зламає нас, — відповів Нік.

Світ навколо зник — залишилися лише дощ, темрява і полум’я, яке ніхто не зміг би загасити.
 

Джонатан стояв на порозі спортивного залу, його погляд холодний і пронизливий.

— Думаєте, що можете бути щасливими? — промовив він, голосом, що пробирав до кісток.

Мей відчула, як серце стискається. Її руки тремтіли, але погляд був непохитним.

— Ми разом, — тихо промовила вона, стискаючи руку Ніка.

Нік став між нею і Джонатаном, як щит.

— І ніхто ніколи не зламає нас, — додав він.

Джонатан кинув м’яч у стіну, від якого він відскочив прямо до Мей. Вона ухилилася, зробила стрибок, як у балетному танці, ловлячи м’яч у повітрі.

Нік підхопив її, і вони разом відбивали кожен кидок Джонатана, рухаючись синхронно, як одне ціле.

Їхній рух був гармонією балету і баскетболу: граціозні стрибки, сильні ривки, точні ухили.

Кожен рух Мей і Ніка — це була боротьба за свободу, за право вибору, за право любити.

— Ти моя сила, — прошепотіла Мей, дивлячись у його очі.

— А ти моя свобода, — відповів Нік, притискаючи її до себе.

Джонатан намагався атакувати швидше, сильніше, агресивніше.

— Це ще не кінець! — крикнув він, але голос вже не був таким холодним.

Мей відчула, як страх змішаний із бажанням, і зробила ривок до Ніка.

Їхні губи зустрілися в шалено пристрасному поцілунку, довгому і гарячому, мов вибух.

Це був символ їхньої боротьби, свободи, любові і шаленої хімії, що ніколи не згасне.

Батьки Мей в цей час намагалися підкорити її, надсилаючи дзвінки і повідомлення з вимогами.

— Підкорись! — кричав батько через телефон.

— Я вирішую за тебе! — додала мати.

Але Мей вже не була дівчиною, яка боялася.

— Я обираю сама! — крикнула вона, і відчуття свободи пробило її серце, як вибух.

Нік тримав її за руку, і вони разом продовжили гру на майданчику, перетворивши її на символ боротьби за своє життя.

Джонатан кинув ще один кидок, але Мей ухилилася, стрибнула, і Нік підхопив її у повітрі.

— Ми вистоїмо! — крикнула Мей, відчуваючи, як адреналін розливається по тілу.

— І нічого нас не зламає! — додав Нік, притискаючи її до себе.

Вони стояли разом, серця калатали шалено, душі пульсували емоціями, що вибухали у кожному погляді, кожному дотику.

— Ми сильніші разом, — прошепотіла Мей.