? РОЗДІЛ 16 «Шторм у темряві»

Наступного ранку школа була в тумані дощу і холодного вітру.

Мей йшла коридором, серце калатає так, ніби б’ється назовні, руки стиснуті в кулаки.

Вона відчувала, що сьогодні щось зміниться — і не на краще.

— Мей… — тихо промовив Нік, підійшовши ззаду.

— Привіт, — відповіла вона, намагаючись не показувати хвилювання.

Їхній погляд зустрівся, і відчуття небезпеки змішалося з шаленою хімією.

Вони йшли разом до спортивного залу, де вже стояв Джонатан, спостерігаючи за ними з холодним поглядом.

— О, знову разом, — промовив він, його посмішка була крижаною. — Думаєте, що ви можете сховатися від мене?

Нік став перед Мей, закриваючи її собою.

— Ми не боїмося тебе, — холодно промовив він.

— І ти ніколи не відірвеш її від мене, — додав ще тихіше, стискаючи кулаки.

Джонатан насупився і зробив крок вперед.

— Тоді побачимо, — промовив він і різко кинув м’яч у стіну, від якого відскочив прямо до Мей.

Вона миттєво відреагувала, ловлячи м’яч, і відчула прилив адреналіну.

Її рухи стали танцем — баскетбол, баланс, сила, швидкість.

Нік підхопив її, і вони разом відбивали кожен кидок Джонатана, як у хореографії бою.

Поки вони боролися на майданчику, у іншому кінці школи батьки Мей готували свою атаку.

— Ти не повинна спілкуватися з ним! — крикнула мати, коли Мей дивилася на небо, відчуваючи свободу, хоч і коротку.

— Ми зробимо все, щоб ти підкорилася, — додав батько, очі його були холодними і небезпечними.

Мей відчула, як серце калатає, страх і рішучість змішалися.

— Я нікому не дозволю керувати моїм життям! — крикнула вона у відповідь.

Нік підхопив її руку, і вони знову опинилися разом на майданчику, готові боротися проти всього світу.

Джонатан почав робити різкі кидки і атакувати, але Мей і Нік рухалися як одне ціле.

— Ти сильна, — промовив Нік, коли Мей ухилилася від чергового кидка.

— І ти моя опора, — відповіла вона, усміхаючись крізь адреналін.

Їхні рухи перетворилися на танець — баскетбол і балет перепліталися, символізуючи свободу, силу і єдність.

Джонатан розумів, що не зможе їх зламати, але не відступав.

— Це ще не кінець! — крикнув він, намагаючись налякати Мей.

Мей відчула, як тремтіння страху змішується з бажанням, і зробила ривок до Ніка.

Вони стояли близько, серця їхні билися в унісон, і шалена пристрасть вибухнула у погляді, торканні, поцілунку.

— Назавжди? — прошепотіла Мей, губи торкаючись його.

— Назавжди, — відповів Нік, і вони стояли, притиснуті одне до одного, пульсуючи емоціями.

В цей момент дощ посилився, вітром піднімаючи холод і запах мокрого асфальту.

Вони продовжували грати, як у танці, як у боротьбі за свободу.

Кожен стрибок, кожен рух, кожен кидок — це була боротьба і перемога.

Їхні тіла, дотики, погляди — усе пульсувало шаленою енергією.

— Ми вистоїмо, — промовила Мей, відчуваючи, як холод і темрява розчиняються в її серці.

— І нічого не зламає нас, — додав Нік, обіймаючи її.

Світ навколо зник, залишилися лише вони, боротьба, дощ і шалене полум’я, яке ніхто не зміг би загасити.
 

Мей стояла на майданчику, дощ заливав її волосся, але вона відчувала лише холодне полум’я всередині.

Нік тримав її за руку, дивився в очі Джонатану, і його погляд був безкомпромісним.

Вони знали — сьогодні вони або переможуть, або втратять все, що для них дорого.

— Це твоя остання спроба, Джонатан, — промовив Нік холодно. — Відступи.

Джонатан насупився, очі його блищали люттю.

— Ви думаєте, що я відступлю? — його голос був крижаний. — Я зруйную все, що вам дороге!

Мей відчула, як серце калатає шалено. Але страх більше не керував нею.

— Ми разом, — промовила вона, стискаючи руку Ніка. — І ти ніколи нас не розділиш.

Нік кивнув, і вони стали на старт.

Джонатан кинув м’яч у стіну, він відскочив прямо до Мей, але вона ухилилася, стрибнувши у повітря.

Рухи її були точними, граціозними — як у балеті, але з силою баскетболу.

Нік підхопив її після стрибка, і вони разом відбивали кожен наступ Джонатана, рухаючись синхронно, як одне ціле.

Поки боротьба тривала на майданчику, батьки Мей влаштовували свою атаку вдома.

— Ти підеш у юридичну школу! — крикнула мати, коли Мей відчувала свободу в думках.

— Ти ніколи не будеш робити, що захочеш! — додав батько, очі його були крижано небезпечні.

Мей відчула, як біль і страх тиснуть на груди, але вона відштовхнула його силою духу.

— Я обираю сама! — крикнула вона. — І ніхто не керуватиме моїм життям!

Нік обійняв її через екран пам’яті та підтримку, і вони знову опинилися разом на майданчику, готові боротися за свободу і за одне одного.

Джонатан почав атакувати з усією силою. Його кидки були точними, його рухи швидкі і непередбачувані.

Але Мей і Нік рухалися як одне ціле. Кожен стрибок, кожен кидок, кожен рух — це був танець, символ боротьби і свободи.

— Ти сильна, — промовив Нік, коли Мей ухилилася від кидка.

— І ти моя опора, — відповіла вона, усміхаючись крізь адреналін.

Їхні рухи перепліталися з грацією балету і силою баскетболу, створюючи унікальний танець протистояння.

Джонатан розумів, що не зможе їх зламати, але не відступав.

— Це ще не кінець! — крикнув він, намагаючись налякати Мей.

Мей відчула, як страх змішаний із бажанням, і зробила ривок до Ніка.

Їхні тіла торкалися, серця билися в унісон, і шалена пристрасть вибухнула у погляді, торканні, поцілунку.