? РОЗДІЛ 14 «Розриви і полум’я»

Мей прокинулася під ранок від звуку дощу, що стукав у вікно, немов намагаючись розтопити холод у її серці.

Вона лежала на ліжку, закутавшись у ковдру, і відчувала, як тіло тремтить, а думки стрибали від Ніка до Джонатана, від бажання до страху.

Вчорашній поцілунок з Ніком залишив слід на її тілі і душі.

Її серце ще не заспокоїлося, а в думках крутилися слова Джонатана, його холодний, крижаний погляд, його посмішка, що обіцяла біль і хаос.

Вона знала: сьогоднішній день буде випробуванням.

У школі Джонатан з’явився ще до початку уроків.

Він стояв на майданчику, обертаючись до групи учнів, і кожен його крок здався Мей загрозою.

— Ти думаєш, що можеш ховатися? — промовив він ледве чутно, коли помітив Мей і Ніка. — Все одно я знайду спосіб все зруйнувати.

Мей відчула, як тремтять руки.

— Я не боюся… — сказала вона, але її голос тремтів.

Нік обхопив її руку, притягнув ближче.

— Я не дам йому тебе лякати, — промовив тихо.

— Я знаю… — відповіла Мей, стискаючи його руку сильніше.

На великій перерві вони пішли на старий спортивний майданчик, де Нік і Мей могли забути про школу та небезпеку.

— Пам’ятаєш, як ми вперше грали разом? — запитав Нік, підкидаючи м’яч.

— Звісно… і тоді я відчула, що не можу без тебе, — відповіла Мей.

Їхні руки випадково торкнулися, серця калатали шалено.

Вони грали, сміялися, і тіло Мей реагувало на кожен дотик Ніка.

Кожен рух був як танець — поєднання балету і баскетболу, свободи і сили.

— Ти відчуваєш це? — запитав він, дивлячись у її очі.

— Що? — Мей заплющила очі, відчуваючи, як тепло поширюється тілом.

— Нас… — прошепотів Нік.

Він нахилився, їхні губи зустрілися знову.

Поцілунок був довгим, гарячим, шалено пристрасним.

Мей відчула, як тіло тремтить від бажання, страху і радості одночасно.

— Нік… — прошепотіла вона.

— Мей… — відповів він. — Ми разом.

Але темрява не відступала.

Джонатан увійшов на майданчик.

Його погляд був холодний, як лід.

— Знову разом, так? — промовив він тихо, ледве посміхаючись.

— Що тобі потрібно? — запитала Мей, намагаючись залишити голос спокійним.

— Тебе… і те, що я хочу, я завжди отримую, — промовив Джонатан.

Нік став перед нею, закриваючи її собою.

— Я не дам йому нічого, — промовив тихо, холодно, поглядом відсилаючи Джонатана назад.

Мей відчула, як його рука стискає її плечі.

— Ми сильніші разом, — промовив Нік, і його слова обпекли її, зміцнили.

Повернувшись додому, Мей знову опинилася під контролем батьків.

— Де ти була? — крикнула мати, її голос ледь не розривав кімнату.

— Я на тренуванні… — тихо відповіла Мей.

— Тренування? — запитав батько, погляд його холодний і зловісний. — Це не твоє майбутнє! Ти підеш у юридичну школу!

Вона відчула холод у серці, страх, біль, але тепер ще й рішучість.

— Я обираю сама, — промовила Мей, дивлячись прямо у їхні очі.

Батьки здригнулися.

— Ти… — почав батько, але вона більше не слухала.

Вона знала: Нік чекає на неї поза цією темрявою, і його тепло допоможе їй вижити.

Вечір наступив, і вони зустрілися знову.

Темрява, дощ і тиша створювали сцену для їхньої шаленої хімії.

Їхні тіла торкалися, серця билися в унісон.

Поцілунки ставали довшими, гарячими, шалено пристрасними.

— Назавжди? — прошепотіла Мей.

— Назавжди, — відповів Нік.

Вони стояли, притискаючись одне до одного, знаючи, що попереду ще більше випробувань: більше Джонатана, більше темряви, більше страхів.

Але зараз вони мали одне одного.

І цього було достатньо, щоб світ зупинився на мить.

•••
 

Після короткого поцілунку на майданчику Нік і Мей відійшли трохи в тінь старих дерев.

— Мей… — тихо промовив Нік, дивлячись на неї. — Ти відчуваєш, що щось змінюється?

— Так… — відповіла вона, відчуваючи, як тіло тремтить від його присутності. — Все змінюється, але… я боюся.

Вона згадала останній конфлікт з батьками: холодні погляди, удари по плечах, слова, що з’їдали її зсередини.

— Ти не одна, — промовив Нік, торкаючись її руки. — Я тут.

Їхні пальці сплелися, і цей дотик розтопив залишки страху, залишивши лише бажання бути разом.

Мей відчула, як серце калатає шалено, тіло наповнюється енергією, яку можна порівняти лише з танцем на сцені балету або з грою у баскетбол, де кожен рух — це боротьба і свобода одночасно.

Раптом на майданчик увійшов Джонатан.

Його погляд пробіг по обох, холодний і жорстокий.

— Знову разом, так? — промовив він, ледве посміхаючись.

— Що тобі потрібно? — запитала Мей, намагаючись зберегти спокій.

— Тебе… і все, що я хочу, я завжди отримую, — промовив Джонатан.

Нік став перед Мей, закриваючи її собою.

— Я не дам йому нічого, — промовив тихо, холодно.

Джонатан наблизився, і їхні тіні злилися у протистоянні.

— Ти справжній герой, — промовив він. — Але герої завжди програють у темряві.

Мей відчула, як страх повертається, але тепер він був іншим: він змішаний із бажанням боротися, боротися разом із Ніком, не відступати, не ховатися.

Після школи Мей повернулася додому, і батьки чекали її в темній кімнаті.

— Де ти була? — крикнула мати.

— Я на тренуванні, — тихо відповіла Мей.