? РОЗДІЛ 13 «Темрява, що не відступає»

Мей прокинулася о другій годині ночі від тремтіння рук.

Її тіло пам’ятало кожен дотик Ніка, кожен поцілунок, кожну хвилину на майданчику, і водночас пам’ятало холодні очі батька, його удари та його слова, що глибоко врізалися в душу.

Вона повільно підвелася з ліжка, намагаючись не шуміти.

— Я не можу… — шепотіла вона сама собі.

— Я повинна бути сильною… — додала, ковзаючи поглядом по темній кімнаті, де тінь батьків усе ще залишалася в кутах.

Її думки знову повернулися до Ніка.

Він був її світлом у темряві, її рятівником, її пристрастю.

Він був єдиним, хто міг розплутати клубок страху, що обплів її серце.

Наступного ранку у школі атмосфера була напруженою.

Джонатан стояв на краю майданчика, його холодний погляд приковував усіх учнів.

Він знав, що Мей і Нік разом, і це його дратувало, немов у нього було право на контроль над їхнім світом.

— Ти думаєш, що можеш ховатися? — промовив він, коли Мей підійшла до Ніка.

— Все одно я знайду спосіб розділити вас, — додав він ледве помітним шепотом.

Мей відчула, як тремтять руки.

— Я не боюся… — спробувала вона сказати.

— Ти боїшся, — холодно відповів Джонатан, його посмішка була кривою, крижаною, зловісною.

Нік нахилився до Мей, обхопив її плечі, його погляд був як щит:

— Не слухай його. Я тут, і я тебе не залишу.

Після школи вони вирішили піти до старого залу баскетболу, де минуле зливалося з теперішнім.

Мей дивилася на м’яч у руках Ніка і відчула, як її тіло знову реагує на його присутність.

Кожен рух, кожен дотик, кожен погляд ставав танцем, який розкривав їхню хімію.

— Пам’ятаєш наш перший поцілунок? — тихо запитала Мей.

— Звісно, — відповів Нік, посміхаючись. — Я відчував тоді все, що відчуваю зараз.

Він підійшов ближче, торкаючись її обличчя, губами ковзаючи по щоках.

Їхні губи зустрілися, поцілунок був гарячим, довгим, шалено сильним.

— Нік… — прошепотіла Мей.

— Мей… — відповів він. — Ми разом.

Раптом зал заповнив холодний вітер.

Джонатан стояв у дверях, його погляд був гострий, як лезо ножа.

— Знову самі? — промовив він тихо. — Мені подобаються ці моменти.

Мей відчула страх.

— Що тобі потрібно? — запитала вона, голос тремтів.

— Тебе… — промовив Джонатан, і його погляд був лютим. — І все, що я хочу, я отримаю.

Нік став перед нею, закриваючи її від загрози:

— Я не дам йому.

Після школи Мей повернулася додому, і там її чекала темрява минулого.

Батьки сиділи в кухні, їхні обличчя були холодні, як мармур.

— Ти думаєш, що можеш робити, що хочеш? — запитав батько. — Ми не дозволимо тобі бути… такою!

Вона відчула біль і страх одночасно, але тепер вона знала, що Нік чекає на неї поза цією темрявою.

— Я не боюся, — прошепотіла Мей, стискаючи кулаки.

— Я виживу… і він теж буде поруч.

Вечір наставав, і вони зустрілися знову на майданчику.

Темрява ночі, холодне повітря і тихий шум міста створювали сцену для їхньої шаленої хімії.

Їхні тіла торкалися, серця билися в унісон, поцілунки ставали довшими, гарячими, шалено пристрасними.

— Назавжди? — прошепотіла Мей.

— Назавжди, — відповів Нік.

Вони стояли, притискаючись одне до одного, знаючи, що попереду ще більше випробувань, більше темряви, більше Джонатана, більше страхів.

Але зараз вони мали одне одного.

І цього було достатньо, щоб світ зупинився на мить.
 

•••
 

Мей не могла заснути.

Вона лежала на ліжку, закутавшись у ковдру, і відчувала, як серце калатає шалено.

В думках знову постало все: Нік, його руки, його тепло, поцілунок, що залишився в пам’яті, і Джонатан, його холодний погляд, його присутність, яка тиснула, як стіна.

Вона піднялася, пройшла кімнатою, закривши очі від спогадів, від болю, від страху.

— Я не можу залишатися слабкою, — шепотіла сама собі.

— Я виживу. Я мусю вижити… для себе… і для нього.

Вона думала про Ніка.

Він був єдиним, хто міг зруйнувати її страх, хто давав їй сили дихати, коли все навколо тиснуло.

Наступного дня у школі все загострилося.

Джонатан стояв біля входу, як тінь, холодний і страшний.

Коли він помітив Мей і Ніка, усмішка зігнула його обличчя кривавим лезом.

— Ти думаєш, що можеш бути щасливою? — його голос був спокійним, але холодним. — Ще не час.

Мей відчула, як серце тремтить.

— Я не боюся… — сказала вона, але голос тремтів.

Нік обхопив її руку, притягнув ближче.

— Я не дам йому тебе лякати, — промовив тихо.

— Я знаю… — прошепотіла Мей, стискаючи його руку сильніше.

Після уроків вони вирішили піти на майданчик біля старого залу баскетболу.

Тут Нік і Мей могли забути про школу, про Джонатана, про страх, про батьків — принаймні на мить.

Вона брала м’яч у руки, і з кожним його підкиданням відчувала, як тіло реагує, як кров біжить швидше, як серце вибухає від близькості Ніка.

Кожен рух ставав танцем — немов балет, немов боротьба між страхом і свободою.

— Пам’ятаєш наш перший поцілунок? — тихо запитала Мей.

— Звісно, — промовив Нік, усміхаючись. — Я відчував тоді все, що відчуваю зараз.

Він підійшов ближче, торкнувся її обличчя, губами ковзаючи по щоках.

Їхні губи зустрілися.