? РОЗДІЛ 12 «Тінь минулого і полум’я пристрасті»

Мей прокинулася від того, що світ здавався холодним і порожнім.

Сон не приходив.

Вона лежала на спині, дивлячись у стелю, і відчувала, як серце б’ється шалено, ніби хотіло вирватися з грудей.

У пам’яті виринали Нік, його руки, його погляд, його дотики, і кожна клітина тіла кричала: він тут, він поруч, і ти не можеш його відпустити.

Вона відчула тиск минулого: батьки, їхні слова, удари, холодні очі, що карали за кожен крок.

— Я не можу… — прошепотіла вона, але тіло вже хотіло бути поруч із Ніком.

Він був її світлом у темряві, її захистом, її шаленою пристрастю.

Школа знову зустріла її шумом, запахами, стукіт кроків.

Вона йшла коридорами, ніби через лабіринт, і кожен звук здавався гучним, занадто гучним.

Вона знала: Нік буде чекати на майданчику.

І коли вона його побачила — серце калатало шалено.

Він стояв там, спокійний і впевнений, м’яч у руках, погляд, що розкривав усе її нутро.

— Мей… — його голос ледь долітав, але вона його почула.

— Я… — її голос зірвався.

— Просто будь тут зі мною, — промовив він тихо, і цього було достатньо, щоб серце зупинилося.

Тренування стало танцем їхніх тіл і емоцій.

Мей відчула, як м’язи пам’ятають рухи, як тіло реагує на ритм, на його присутність.

Навіть найпростіший кидок перетворювався на ритуал напруги.

Їхні плечі випадково торкалися.

Її серце вибухало.

— Довірся мені, — промовив Нік, підкидаючи м’яч.

— Я намагаюся… — прошепотіла вона.

Їхні руки випадково зустрілися знову, і між ними пролунала електрика.

Він нахилився ближче, і повітря стало щільним, майже заважаючи диханню.

— Мей… — його голос став нижчим, майже шепотом. — Ти чуєш мене?

Вона кивнула, не відводячи очей.

— Я тут… — тихо промовила вона.

Після тренування вони залишилися на майданчику самі.

— Ти боїшся, — промовив він тихо.

— Так… — зізналася Мей. — Але я хочу бути тут.

Він обережно торкнувся її руки, потім плеча, нахилився ближче.

— Я не піду, — прошепотів він.

Їхні губи зустрілися знову.

Поцілунок був довгим, гарячим, шалено сильним.

Мей відчула, як тіло тремтить від бажання, страху і радості одночасно.

— Нік… — прошепотіла вона.

— Мей… — відповів він. — Ми разом.

Раптом з’явилася тінь, холодна і невблаганна.

Джонатан.

Його погляд пробіг по Мей, і вона відчула, як по спині пройшов холодний струм.

— Знову разом, так? — його голос був спокійним, але крижаний, як лезо ножа.

Мей відчула, як руки тремтять.

— Що тобі потрібно? — спробувала вона сказати, але голос зірвався.

— Просто знайомство, — відповів Джонатан, обходячи їх. — І трохи інформації.

Нік нахилився до Мей, закривши її собою.

— Не звертай уваги на нього, — промовив тихо.

Але Джонатан лише посміхнувся, і ця посмішка була кривава, холодна, зловісна.

— Все попереду буде цікаво, — сказав він і пішов.

Мей відчула змішання страху і бажання.

Темрява навколо, холодна, зловісна, не відступала.

Але Нік був поруч. Його тепло обпікало її тіло, його дотик змушував забути страх.

— Ми виживемо, — промовив Нік, стискаючи її руку.

— Разом, — прошепотіла Мей.

Їхні губи зустрілися знову, ще довше цього разу.

Поцілунок був пекучим, шалено пристрасним, емоційним.

Він залишив слід на її серці, залишив її тремтячою, але щасливою одночасно.
 

•••
Мей повернулася додому після тренування.

Вона йшла вузькими вулицями, серце билося шалено.

Її ноги ледве трималися, а думки стрибали від Ніка до Джонатана, від бажання до страху.

Як тільки вона відчинила двері квартири, холод зустрів її.

Батьки сиділи в кухні, їхні очі були темні, як ніч.

— Де ти була? — запитав батько, голос твердий і безжальний.

— На тренуванні… — тихо промовила Мей.

Його погляд охопив її від голови до п’ят.

— Ти думаєш, я дозволю тобі грати в ці ігри? — Він кинув на стіл її балетний костюм. — Це безглуздя! Юридична кар’єра — твоє майбутнє!

— Але я… — її голос зірвався.

— Немає «але», — перебила мати. — Ми не дозволимо тобі бути… такою.

Слова були холодні, гострі, як ножі.

Мей відчула, як в горлі з’являється комок, а тіло тремтить від страху.

Вона знала, що батьки її не просто лякають — вони контролюють, карають, навіть… вона відчула страх, що раніше залишався прихованим.

Наступного дня у школі атмосфера була напруженою.

Джонатан стояв на майданчику, обернувшись до групи учнів, і посміхався холодно.

Він знав, що Мей і Нік разом, і це роздратувало його.

— Ти думаєш, що можеш ховатися? — сказав він, коли Мей підійшла до нього з Ніком. — Все одно я знайду спосіб все зруйнувати.

Нік нахилився до Мей, закривши її собою.

— Не слухай його. Я тут, і я тебе не залишу.

Мей відчула, як його присутність заспокоює, як його рука обхоплює її і ніби каже: ти не одна.

Після школи вони вирішили піти на старий тренувальний зал баскетболу.

Мей дивилася на м’яч, на його руки, на рухи, і тіло реагувало, немов вона танцює балет у повітрі.

— Давай, — промовив Нік, підкидаючи м’яч.

Вони грали разом, рухи плавні, точні, взаємопов’язані.