? РОЗДІЛ 8 «Тінь, що розколює»

Мей прокинулася від відчуття чужого погляду.

Вона відкрила очі, і серце одразу стиснулося від страху.

У кімнаті було темно, лише місячне світло пробивалося крізь штори.

Вона підвелася, намагаючись збагнути, що сталося.

— Це лише сон, — прошепотіла сама собі.

Але серце не слухалося.

Її думки миттєво повернулися до Ніка.

До його погляду, до його дотику, до того, як він захищав її навіть тоді, коли весь світ здавався ворогом.

Вона пригадала кожну мить: їхні руки, що випадково торкалися, погляди, які говорили більше, ніж слова, і поцілунок, що залишив на серці шрам і слід одночасно.

— Я не можу… — шепотіла вона, але тіло знову прагнуло його.

В школі Мей відчувала себе як на війні.

Коридори здавалися вузькими, а повітря — густим, немов обтяженим усім, що сталося минулого дня.

Вона йшла на заняття, і кожен звук навколо здавався гучним.

Серце калатало так, що вона майже не чула власного дихання.

Він був там.

Нік стояв біля спортивного залу, його руки тримали м’яч, а погляд шукав її серед натовпу.

— Мей… — його голос ледь долітав, але вона його почула.

Її коліна підкошувалися, але вона йшла далі.

Вони були разом, але минуле і темрява переслідували їх.

Тренування було інтенсивним.

Мей відчула, як її тіло пам’ятає рухи, як м’язи реагують на ритм, але поруч з Ніком навіть найпростіший кидок перетворювався на ритуал напруги.

Його присутність була майже нестерпною.

— Мей, довірся мені, — промовив він, підкидаючи м’яч.

— Я намагаюся… — прошепотіла вона, ловлячи його погляд.

Їхні плечі торкнулися.

Її серце затремтіло.

Він нахилився ближче, і повітря між ними стало щільним.

— Ти боїшся, — промовив він тихо.

— Я… — вона хотіла щось сказати, але слова губилися.

І тут вона відчула холодну присутність.

З тіні вийшов Джонатан.

Його погляд був холодним, неприступним, і немов він бачив все, що відбувається між Мей і Ніком.

— Знову разом, так? — його голос був спокійним, але зловісним.

Мей відступила назад.

— Що тобі потрібно? — спробувала вона сказати, але голос зірвався.

— Просто знайомство, — відповів Джонатан, повільно обходячи їх. — І трохи інформації.

Нік нахилився до Мей, оберігаючи її.

— Не звертай уваги на нього, — промовив він тихо. — Він тут не для тебе.

Але Джонатан лише посміхнувся криваво.

— Попереду все стане цікавіше, — сказав він, проходячи повз.

Мей відчула, як холодок пробіг по спині.

Після тренування вони залишилися самі на майданчику.

Мей відчула, як її серце калатає шалено, а тіло тріпоче від бажання і страху одночасно.

— Я боюся, — прошепотіла вона, притискаючись до Ніка.

— Я теж, — відповів він тихо. — Але разом ми сильніші за будь-який страх.

Він обережно торкнувся її руки, потім плеча, потім нахилився ближче.

— Я не піду, — прошепотів він.

Її серце стислося від напруги.

Їхні губи зустрілися знову, довше цього разу.

Поцілунок був пекучим, емоційним, неможливим.

Він залишив слід на її серці, залишив її тремтячою, але щасливою одночасно.

— Нік… — прошепотіла вона.

— Мей… — відповів він. — Ми разом.

Але світ навколо не давав їм спокою.

Вечір опустився на місто, а Мей поверталася додому, відчуваючи тягар минулого.

Батьки не відпускали її. Їхні слова звучали як удари:

«Юридична кар’єра», «Ти повинна забути цей балет», «Хлопці — це тільки проблеми».

Її серце тремтіло від болю і страху.

Вона знала, що Нік чекає на неї завтра, що він її не відпустить.

Але вона також знала, що Джонатан — це нова тінь, що поступово поглинає все світло.

— Ми виживемо, — промовив Нік увечері телефоном, коли вона тихо шепотіла слова про страх. — Разом ми сильніші.

Мей відчула тепло його слів, і на мить темрява відступила.

Але вона знала, що це тільки початок.

Що за кожним поворотом, за кожним кидком м’яча, за кожним поглядом Джонатана їхній світ стає все небезпечнішим.

І вона не могла дозволити собі втекти.

Вона не могла відпустити Ніка.

Бо їхня хімія була сильнішою за будь-який страх, будь-який біль, будь-яку темряву.

Вони стояли на порозі чогось неможливого, і обидва знали: якщо впадуть у цю пристрасть — зупинити її буде неможливо.