? РОЗДІЛ 7 «Серця на межі»

Мей прокинулася від тихого шелесту листя за вікном.

Сон не приходив — думки про Ніка, його погляд, його дотики, кружляли в голові, як вируючий шторм.

Вона сіла на ліжко, притиснувши коліна до грудей.

— Я не можу так… — прошепотіла вона сама собі.

Але тіло не слухалося. Кожна клітина кричала: він тут, він поруч, він твій.

Її руки все ще пам’ятали дотик його пальців під час тренування.

Серце калатало шалено, коли згадувала, як його погляд спіймав її під час стрибка.

— Я не можу… — повторила вона, але голос зірвався.

У школі було шумно, але для Мей усе навколо було розмите.

Вона йшла коридором, намагаючись не зустріти погляду Ніка.

Але він був там.

Як завжди.

Він стояв біля дверей спортивного залу, м’яч у руках, спокійний і впевнений, але його очі шукали її.

— Мей, — сказав він тихо, коли вона пройшла повз.

Її серце пропустило удар.

— Ти знову пізно, — посміхнувся він, але в голосі був натяк на турботу і щось глибше.

— Я… — вона хотіла щось сказати, але не змогла.

— Не хвилюйся, — він кивнув. — Просто будь тут зі мною.

Мей відчула, як тіло тремтить.

Тренування почалося.

Кожен рух Мей був точним, граціозним, але поруч з Ніком навіть найзвичайний кидок м’яча ставав ритуалом.

Їхні руки випадково торкалися, а серце Мей калатало так, що вона майже не чула м’яч, що котився по підлозі.

— Ти можеш бути сильнішою, — сказав Нік. — Просто довіряй собі.

— Я намагаюся, — прошепотіла вона, ловлячи його погляд.

Він наблизився, щоб показати правильну техніку, і їхні плечі торкнулися.

Мей відчула, як у грудях вибухає тепло, змішане зі страхом.

— Мей… — його голос став нижчим, тремтливим. — Чуєш мене?

Вона кивнула, не відводячи очей.

Після тренування вони залишилися одні.

— Ти боїшся, — промовив Нік тихо, сідаючи поруч.

— Трохи, — відповіла Мей. — Але я хочу бути тут.

Його рука обережно торкнулася її коліна, і вона відчула холод і тепло одночасно.

— Мей… — він нахилився ближче. — Я не можу більше чекати.

Її серце калатало шалено.

Він нахилився ще ближче, і повітря між ними стало щільним, немов стіною.

— Я теж… — вона хотіла сказати щось, але слова губилися.

І тоді сталося: їхні губи зустрілися.

Перший поцілунок.

Він був ніжним, але водночас пекучим, як вогонь.

Мей відчула, як кожен нерв вибухає, тіло затремтіло, а думки розлетілися.

Вона хотіла відступити, але він обережно пригорнув її ближче.

— Не відходь, — прошепотів він.

Вона не змогла.

Відпустити його зараз означало б зруйнувати все, що вони відновили.

Але щастя триває недовго.

З тіні знову з’явився Джонатан.

Він пройшов повз них повільно, спостерігаючи.

Його холодний погляд пробіг по Мей, і вона відчула страх.

— Так, це ти, — тихо промовив він, — новенька, що грається з вогнем.

Нік нахилився до Мей, оберігаючи її.

— Не звертай уваги на нього, — промовив він тихо. — Він тут не для тебе.

Але присутність Джонатана була як тінь, що повільно накриває світло.

— Ми ще зустрінемося, — крикнув він, проходячи повз. Його посмішка була холодною і зловісною.

Мей відчула, як холодок пробіг по спині.

— Він небезпечний, — прошепотіла вона.

— Я буду поруч, — відповів Нік, стискаючи її руку.

Вони залишилися на майданчику самі.

Ніч поступово опускалася, а навколо панувала тиша.

— Нік… — почала вона, дивлячись у його очі. — Що робити, якщо він зруйнує нас?

— Тоді ми зруйнуємо його перші, — відповів він рішуче, і в його голосі не було сумнівів.

Вона відчула, як всередині виривається пристрасть, страх і бажання одночасно.

— Я… боюся, — зізналася вона, притискаючись до нього.

— Я теж, — відповів Нік тихо. — Але разом ми сильніші за будь-який страх.

Їхні губи зустрілися знову, довше цього разу.

Цей поцілунок був більш пекучим, більш емоційним, більш неможливим.

Він залишив слід на серці Мей, залишив її тремтячою, але щасливою одночасно.

Вона зрозуміла: від нього не втекти.

І навіть якщо темрява навколо зростає, вони разом можуть знайти світло.