? РОЗДІЛ 6 «Темрява, що підкрадається»

Мей прокинулася від дзвону будильника, але сон вже не повертався.

Її розум працював на повну: дотик Ніка, його голос, запах його одягу — усе це залишалося на шкірі, у пам’яті, у серці.

Вона повільно сіла на ліжко, обхопивши коліна руками.

— Я не можу, — прошепотіла сама собі. — Я не можу дозволити йому так близько.

Але серце не слухалося.

Воно прагнуло ще ближче.

Коридори школи здавалися тісними, але повітря навколо наповнювалося очікуванням.

Мей тримала рюкзак міцніше, намагаючись не дивитися на знайомі обличчя.

Але вона знала, що його очі будуть шукати її.

І не помітити його буде неможливо.

Вони зустрілися одразу після перерви.

Нік стояв біля баскетбольного майданчика.

Його постава була спокійна, але кожен рух випромінював силу і рішучість.

— Ти прийшла, — його голос пролунав спокійно, але в ньому відчувався легкий натяк на збудження.

— Так, — тихо відповіла Мей. — Я… — її слова загубилися, коли він підійшов ближче.

— Давай тренуватися, — запропонував він, не даючи часу на роздуми. — Потрібно розвивати реакцію, ти знаєш, що це важливо.

Вона кивнула.

Вони почали тренування, і кожен рух був як танець.

Мей відчувала, як тіло пам’ятає ритм, який колись був лише балетним.

Але поруч був Нік — його присутність і рухи змушували серце битися швидше, а розум — губитися.

— Ти можеш робити це легше, — сказав він, підкинувши м’яч.

Її рука ледве торкнулася м’яча, і на секунду їхні пальці знову зустрілися.

Її серце зупинилося.

— Мей… — його голос став нижчим, майже шепотом. — Ти чуєш мене?

Вона кивнула, бо ніяких слів не вистачало.

Після тренування вони залишилися одні на майданчику.

— Ти сильна, — промовив Нік, сідаючи поруч. — Більше, ніж ти думаєш.

— Мені здається, що ні, — тихо відповіла вона, опустивши голову.

— Але ти є, — він нахилився ближче. — Ти не зникла. Ти все ще тут. І це важливіше за все.

Вона відчула його тепло. Його близькість була нестерпною і водночас бажаною.

— Я боюся, — зізналася вона тихо. — Бо якщо я дозволю собі це відчуття… — вона замовкла.

— Що? — тихо.

— Я можу знову закохатися, — промовила вона, дивлячись у його очі.

Нік посміхнувся.

— Я чекав занадто довго, щоб втратити тебе вдруге.

Її серце калатало шалено.

Він нахилився ближче, і повітря між ними стало щільним, важким.

Його дотик — легкий, але з обіцянкою більшого — змусив Мей тремтіти.

— Не піду, — прошепотів він, і цього вистачило, щоб вона відчула тепло всередині.

В цей момент вона відчула холодну присутність за спиною.

— Хто там?! — різко озвалася Мей.

Нік підняв руку, ніби заспокоюючи.

— Залишайся спокійною, — промовив він тихо.

З тіні вийшов Джонатан — новий футболіст, високий, впевнений у собі, з холодним поглядом, що пробігся по Мей.

— О, ти та сама, — сказав він з легкою посмішкою, але його очі були холодними. — Мей, так?

Мей застигла.

— Що тобі потрібно? — спробувала вона видихнути.

— Просто знайомство, — відповів Джонатан. — І трохи інформації про нового хлопця.

Нік нахилився перед нею, закривши її собою.

— Він не представляє загрози, — тихо промовив він, але його погляд був насторожений.

Джонатан посміхнувся криваво.

— Може, і не зараз, — промовив він, — але все попереду.

Мей відчула холодок по спині.

Вона знала, що це не просто спорт: тепер хтось ще намагається зруйнувати її і Ніка.

— Ти не дозволиш йому тебе зачепити, — прошепотів Нік, обіймаючи її злегка.

— Я боюся, — тихо відповіла Мей.

— Тоді тримайся за мене, — промовив Нік.

Вона притиснулася до нього, відчуваючи його тепло, силу, захист.

Вона дозволила собі відчути момент.

І нарешті зрозуміла: ніхто не відібере її минуле і цей момент зараз.

Наступні години пролетіли як один довгий, сповнений емоцій, день.

Мей і Нік тренувалися, спілкувалися, обмінювалися поглядами, що говорили більше, ніж слова.

Їхні руки випадково торкалися, кожен рух створював напруження, що стискало серце.

І навіть коли Джонатан час від часу проходив повз, його присутність лише підсилювала їхню хімію.

— Ми разом, — промовив Нік тихо, коли вони залишилися самі.

Мей кивнула, серце калатало шалено.

— Разом, — прошепотіла вона.

Вони стояли, притискаючись одне до одного, і світ здавався далеким.

Темрява навколо — не важлива.

Бо поруч була ця сила, ця пристрасть, ця неминуча хімія, яку не можна ігноруват