? РОЗДІЛ 4 «Танець і м’яч»

Мей не спала всю ніч.

Її розум працював на повну, переганяючи спогади, страхи та бажання. Кожна дрібниця, кожен рух Ніка з минулої зустрічі залишався в її голові, немов відбиток на склі. Вона намагалася переконати себе, що це лише минуле, що це більше не має значення.

Але серце не слухалося.

Ранок зустрів її холодом.

Повітря було густим, з нотками сирості, і вона майже не впізнавала цей коридор школи. Ті самі стіни, ті самі дзвінки на уроки, але тепер все здавалося іншою реальністю.

Вона ступила на поріг спортивної школи — і відразу відчула запах дерева, пилу та поту, що звисав з майданчиків, де сотні спортсменів виплескували свою енергію. Це було місце життя, руху, боротьби. І вона не мала права на це.

Але він…

Нік був тут.

Він стояв посеред зали, м’яч у руках, рухався точно і невимушено. Його плечі виглядали ширшими, м’язи напружені, погляд — вогняний. Коли він підкинув м’яч і зловив його, здавалось, що весь світ зупинився на цьому ритмі.

Мей зупинилася на порозі, притиснувши руку до грудей.

— Ти тут… — видихнула вона сама собі.

Він підняв голову і відразу впізнав її.

Той самий погляд, який запам’ятався ще з дитинства — уважний, глибокий, майже болісно ніжний.

Мей намагалася відійти назад.

— Я… я просто подивлюсь, — тихо промовила вона.

— Тобі не треба ховатись, — відповів Нік спокійно. Його голос був низьким, відчутним, як удар серця. — Хочеш, я покажу, як кидати м’яч краще?

Вона здригнулася.

— Ні, дякую, — пробурмотіла вона.

Але серце стиснулося. Він зробив крок ближче, і повітря навколо стало важким.

— Ти боїшся, — сказав він, ніби читаючи її думки.

— Я не боюся… — голос її зірвався, тремтячий, як лист на вітрі.

— Мей, — він підійшов ще ближче. — Ти завжди була чесною. Навіть тоді, коли боялася.

Її погляд упав на його руки. М’язи, які рухалися легко, майже граціозно, м’яч ковзав по пальцях. Вона згадала, як колись сиділа поруч, дивилася на нього, сміялася, і нічого не боялася.

І тепер… все змінилося.

Тренування почалося.

Мей була змушена залишитися, бо вони обидва були призначені на одну пару для парного тренування. Балет і баскетбол — такі різні світи, але тепер вони перетнулися.

Нік кинув їй м’яч, і вона його ловила, стискаючи кулаки. Серце билося шалено, але рука слухалась.

— Добре, — похвалив він. — Ти пам’ятаєш, як кидати.

— Це не кидок, а випадковість, — буркнула вона.

— Ні, — відповів він і посміхнувся. — Це контроль. Тобі просто потрібно довіряти собі.

Мей закусила губу. Довіра — слово, яке вона давно забула.

Він підкинув м’яч ще раз. Вона впіймала його, і їхні пальці на мить торкнулися. Серце Мей зупинилося.

— Вибач… — прошепотіла вона.

— За що? — тихо запитав він.

— За все, — її погляд упав. — За те, що я зникла. За те, що… — вона не могла продовжити.

Нік кивнув. Його очі м’яко блищали.

— Мей… не обіцяй мені зараз. Просто будь тут.

І цього вистачило.

Тренування продовжувалося.

Мей рухалася, відчуваючи як м’язи пам’ятають балет, як тіло реагує на простір, ритм, вагу. Але поруч був Нік — його присутність завжди поруч, навіть коли вони не торкаються. Його погляд приковував її, його голос лагідно-наполегливо коментував її рухи, а відстань між ними зменшувалася з кожною хвилиною.

Коли вона робила стрибок, він крикнув:

— Дивись на мене!

Її серце прискорилося. Вона зловила погляд Ніка у повітрі, і на мить забула про все.

Це було небезпечно.

Бо його очі говорили більше, ніж слова.

І ця хімія… вона була вже тут.

Після тренування вони залишилися на майданчику.

— Я думав, ти не прийдеш, — сказав Нік тихо, сідаючи на лавку.

— Я не могла цього не зробити, — відповіла Мей. — Навіть якщо боюся.

Він підійшов ближче. Його плечі торкнулися її боків, коли вона сіли поруч.

— Чому ти боїшся? — запитав він, нахилившись. Його погляд знову впав на її обличчя, на губи.

— Бо якщо я дозволю собі це відчути… — вона замовкла.

— Що? — тихо.

— Я можу знову… закохатися, — зізналася вона майже пошепки.

Його очі блиснули. Він нахилився ще ближче, і тепер їхні руки ледь торкалися.

— Я не боюся цього, — промовив він. — Я чекав занадто довго, щоб втратити тебе вдруге.

Її серце билося шалено. Він був надто близько. І ця напруга… вона могла зламати її, якщо залишиться ще на секунду.

Вони сиділи мовчки. Лише повітря між ними шуміло. Його дотики були ненав’язливі, але достатньо сильні, щоб залишити слід.

І тоді… Нік нахилився, торкнувшись губами її руки.

Мей закрила очі.

Цей дотик…

Вибухнув усім її тілом.

Він був ніжним і одночасно небезпечним.

— Я… — вона почала, але він прикрив її пальці своїми губами.

— Тихо, — сказав він. — Просто відчувай.

І вона відчула.

Кожен удар серця. Кожен подих. Кожен невисловлений страх і бажання.