? РОЗДІЛ 3 «Втекти не означає забути»

Мей не пам’ятала, як вийшла із залу.

Її ноги рухались самі.

Крок за кроком.

Швидше, ніж потрібно.

Швидше, ніж вона могла думати.

Повітря в коридорі було холоднішим.

Але цього не вистачало.

Бо всередині…

все палало.

Її серце билося занадто швидко.

Нерівно.

Болісно.

Вона притиснула руку до грудей, ніби могла заспокоїти його.

Ніби могла змусити себе знову стати тією…

тихою.

непомітною.

Але було вже пізно.

Він її побачив.

Ця думка не просто з’явилась.

Вона врізалась.

Залишилась.

Він її впізнав.

Мей різко звернула за ріг.

Сперлась спиною об стіну.

Заплющила очі.

— Заспокойся… — прошепотіла вона.

Але її голос тремтів.

Перед очима знову і знову спливав його погляд.

Не здивований.

Не розгублений.

Живий.

Наче він знайшов щось, що давно шукав.

— Чому?.. — ледь чутно.

Вона ж зникла.

Зробила все, щоб її не знайшли.

Щоб ніхто не знав.

Щоб ніхто не пам’ятав.

А він…

подивився один раз — і впізнав.

Мей різко вдихнула.

Ти просто слабка.

Голос у голові повернувся.

Ти сама винна.

Вона стиснула кулаки.

— Замовкни.

Але він не зникав.

Бо це був не просто голос.

Це була частина її.

Мей відштовхнулась від стіни.

Пішла далі.

Коридори здавались довшими, ніж були.

Темнішими.

Кожен крок лунав голосніше.

Наче хтось йшов за нею.

Вона різко обернулась.

Нікого.

Тільки тиша.

Але відчуття…

залишилось.

Наче щось змінилось.

Наче світ уже не той, що був годину тому.

Бо тепер у ньому знову був він.

Нік.

Його ім’я пройшлося по думках, як струм.

Мей заплющила очі на секунду.

Не думай.

Але вона вже думала.

Занадто багато.

Вона дійшла до маленької роздягальні.

Зайшла всередину.

Зачинила двері.

Тиша.

Справжня.

Вона сперлась спиною об холодну поверхню.

Повільно сповзла вниз.

І тільки тоді дозволила собі видихнути.

Її руки тремтіли.

— Це просто… зустріч, — прошепотіла вона.

— Просто минуле.

Але всередині щось одразу заперечило.

Ні.

Бо це був не просто хтось.

Це був він.

Той, хто знав її ще до того, як вона навчилась боятись.

Той, поруч із ким вона могла сміятись голосно.

Той, поруч із ким вона була… живою.

Мей різко відкрила очі.

— Ні.

Вона піднялась.

— Це більше не має значення.

Вона повторила це ще раз.

Твердіше.

— Не має.

Але її серце не погоджувалось.

Бо воно пам’ятало.

Кожен погляд.

Кожен сміх.

Кожен момент.

І найгірше…

воно пам’ятало, як це — хотіти бути поруч.