? РОЗДІЛ 2 «Ти дивишся… занадто довго»

Мей не планувала заходити в зал.

Вона просто стояла за дверима.

Слухала.

Дихала надто тихо, ніби навіть повітря могло її видати.

Удар м’яча об підлогу лунав рівно.

Ритмічно.

Глухо.

Бум.

Бум.

Бум.

Цей звук проникав під шкіру.

Залишався там.

Змушував серце підлаштовуватись під цей ритм.

Колись… вона жила під цей звук.

Чекала його.

Шукала.

Зараз — боялась.

Мей повільно зробила крок ближче.

Потім ще один.

Її пальці торкнулись холодної стіни.

Наче це могло втримати її від падіння.

Світло з залу виривалося назовні вузькою смугою.

Воно різало темряву.

Як ніж.

Вона знала: достатньо одного кроку — і все зміниться.

Не заходь.

Голос у голові був наполегливим.

Знайомим.

Ти не готова.

Мей ковтнула.

Її серце билося вже не просто швидко.

Воно билося боляче.

Але ноги…

не слухались.

Вона відчинила двері.

Світло одразу вдарило в очі.

Шум заповнив вуха.

Рух.

Голоси.

Життя.

І вона — в центрі цього.

Несподівано.

Небезпечно.

Мей завмерла біля входу.

Намагаючись стати частиною стіни.

Частиною повітря.

Чим завгодно… тільки не собою.

Хлопці бігали по майданчику.

Крики. Сміх. Напруга гри.

Все було занадто живим.

І серед цього хаосу…

він.

Нік.

Він рухався швидко.

Впевнено.

М’яч слухався його так, ніби вони були одним цілим.

Стрибок.

Кидок.

Сітка тихо здригнулась.

— Та нарешті! — крикнув хтось.

— Я ж казав, що попаду, — відповів Нік.

І засміявся.

Мей різко вдихнула.

Цей сміх…

він не змінився.

Але все інше — так.

Він став вищим.

Ширші плечі.

Жорсткіші риси.

І щось у його погляді…

стало темнішим.

Мей зробила крок назад.

Потім ще один.

Вона не мала тут бути.

Вона вже розвернулась…

— Ей.

Її тіло завмерло.

Один звук.

Одне слово.

І все всередині перевернулось.

Мей повільно повернула голову.

Він дивився на неї.

Прямо.

Без сумнівів.

Нік стояв посеред майданчика, тримаючи м’яч у руках.

І не рухався.

Його погляд був прикутий до неї.

— Ти… — почав він.

І замовк.

Бо впізнав.

Мей відчула це одразу.

У тому, як змінився його вираз обличчя.

У тому, як напружились його плечі.

У тому, як він перестав дихати.

Тиша навколо стала дивною.

Наче весь зал раптом відступив.

Залишились тільки вони.

— Мей?.. — тихіше.

Наче він боявся помилитися.

Її ім’я прозвучало інакше.

Глибше.

Ніби він тримав його в собі всі ці роки.

Мей не відповіла.

Вона не могла.

Її горло стиснуло.

Слова застрягли.

Вона мала піти.

Просто піти.

Але…

він зробив крок.

І цього вистачило.

Її серце вдарило так сильно, що стало боляче.