? РОЗДІЛ 1 «Тиша, яка кричить»

Мей навчилась мовчати ще тоді, коли інші діти тільки вчилися говорити.

Спочатку це було просто грою.

— Хто довше витримає без звуку? — питав він, усміхаючись.

— Я, — відповідала вона впевнено.

— Побачимо.

Вони сиділи на теплому асфальті, поруч із старим баскетбольним майданчиком. Сонце гріло плечі, вітер плутав волосся, і світ здавався таким… простим.

Нік тоді програв.

Завжди програвав.

Бо він не міг мовчати довго.

Йому потрібно було говорити, сміятись, жити голосно.

А Мей…

вона могла мовчати вічність.

Тоді це було смішно.

Тепер — необхідно.

Будинок завжди був холодним.

Не через температуру.

Через атмосферу.

Навіть влітку, коли сонце било у вікна, всередині залишалось відчуття сирості. Наче стіни вбирали в себе все — звуки, емоції, слова — і ніколи не віддавали назад.

Там не було місця для помилок.

Не було місця для слабкості.

І точно не було місця для мрій.

— Юридичний факультет. І ніяких «але».

Голос був твердим. Безапеляційним.

Мей стояла навпроти, опустивши очі.

— Я не хочу, — тихо сказала вона.

Неправильно.

Вона одразу це зрозуміла.

Тиша після цих слів стала густою.

Небезпечною.

Вона більше не повторювала таких помилок.

Її кімната була єдиним місцем, де вона могла дихати.

Маленька. Тісна.

Але там було вікно.

І трохи простору.

Достатньо, щоб танцювати.

Мей рухалась майже беззвучно.

Пальці торкались підлоги, ніби вона боялась її розбудити.

Кожен поворот — обережний.

Кожен стрибок — стриманий.

Вона танцювала так, ніби світ міг зламатися від зайвого руху.

Але іноді…

вона забувалась.

І тоді рухи ставали іншими.

Живими.

Справжніми.

— Ти не танцюєш наполовину, — казав Нік колись.

— Або повністю. Або ніяк.

— А якщо страшно? — питала вона.

— Значить, треба ще сильніше.

Вона тоді сміялась.

Зараз — ні.

Мей зупинилась.

Її груди швидко підіймались і опускались.

Тиша навколо тиснула.

Наче нагадувала: ти не там, де була раніше.

Вона підійшла до вікна.

Вулиця була порожня.

Ніч — темна.

І десь дуже далеко… інше життя.

Колись вона могла просто вийти.

Спуститися вниз.

І там був він.

З м’ячем.

З усмішкою.

З життям у кожному русі.

— Дивись!

М’яч летів у кільце.

Іноді потрапляв. Іноді ні.

— Це було ідеально, — казав Нік у будь-якому випадку.

— Це було випадково, — відповідала Мей.

— Ти просто не розумієш геніальність.

— А ти не розумієш, що таке геніальність.

— Я — геніальність.

— Ти — проблема.

Він сміявся.

І цей сміх…

був найгучнішим звуком у її світі.

І найкращим.

Мей заплющила очі.

Спогади були небезпечними.

Вони змушували серце битися інакше.

Надто швидко.

Надто боляче.

Вона відвернулась від вікна.

Погляд упав на підлогу.

Сумка.

Стара. Потерта.

Забута.

І водночас — ні.

Вона стояла там уже давно.

Як варіант.

Як шанс.

Як вихід.

Мей повільно підійшла.

Кожен крок здавався важчим за попередній.

Наче щось тягнуло її назад.

Вона опустилась навколішки.

Провела пальцями по тканині.

Відкрила.

Всередині було небагато речей.

Мінімум.

Бо вона ніколи не думала, що наважиться.

А зверху…

балетки.

Вона взяла їх у руки.

І світ завмер.

Її пальці тремтіли.

Серце калатало.

Думки змішувались.

Ти нікуди не підеш.

Голос у голові був тихим.

Але сильнішим за будь-який крик.

Мей заплющила очі.