Таємне за екраном

Офіс Чон Гу Вона виявився зовсім не таким, яким Алекса уявляла собі робоче місце демона. Жодних черепів на столі, ланцюгів на стінах чи палаючих свічок. Натомість — величезні панорамні вікна, дорогі меблі, ідеальний порядок і такий розкішний інтер’єр, що навіть у її світі за подібну нерухомість довелося б продати не одну душу. Іронія була очевидною, але Алекса вирішила залишити коментар при собі.  Дівчина стояла посеред кабінету, загорнута в чужий піджак, і розглядала своє зап’ястя, татуювання. Іноді воно ледь помітно пульсувало, ніби жило власним життям. Гу Вон сидів за столом і спостерігав за нею з виразом людини, якій довелося терміново переглянути всі плани на найближчі кілька століть.

— Перестань його розглядати, —  сказав він.

— А що мені робити? Вишивати хрестиком? — Алекса підняла на нього очі. — У мене на руці татуювання демона.

Гу Вон повільно відкинувся на спинку крісла. На його обличчі промайнуло щось схоже на усмішку, але зникло так швидко, що Алекса засумнівалася, чи справді це бачила. Вона підійшла до вікна, Сеул розкинувся внизу морем вогнів, автомобілів і людей, які поспішали у своїх справах. Усе здавалося настільки справжнім, що думка про те, ніби вона перебуває всередині історії, виглядала абсурдною, але саме тут вона зустріла демона, який існував лише на екрані її ноутбука і це все доволі реально, час вже до цього звикнути.

Дівчина знову згадала про свого хлопця, уявила, як він телефонує їй, як ходить її кімнатою, як намагається зрозуміти, куди вона зникла. У грудях неприємно стиснулося,  їй хотілося бодай на секунду почути його голос, сказати, що вона жива, і попросити не здаватися.

— Ти знову думаєш про свій світ, — пролунав позаду голос Гу Вона.

Алекса різко обернулася.

— Ти вмієш читати думки?

— Ні. Просто ти щоразу дивишся так, наче збираєшся вистрибнути з вікна й полетіти додому.

— Не хвилюйся, якщо я стрибну, то, найімовірніше, потягну тебе за собою.

— Сумніваюся, що ти зможеш мене втримати.

— Я вже витягла тебе з річки, не переоцінюй свою невразливість.

— Сядь. Нам потрібно поговорити.

Алекса сіла навпроти нього, поклавши руки на коліна.

— Якщо ти знову збираєшся пояснювати, що я повинна ходити за тобою, бо без мене ти не можеш користуватися силами, то я вже зрозуміла.

— Це не те, про що я хочу поговорити.

За вікном блиснула реклама на сусідній будівлі, а на його обличчі на мить відбилося світло міста. Він дивився на неї так уважно, наче намагався побачити не тільки дівчину перед собою, а й щось, приховане за її зовнішністю.

— Алекса, я знав, хто ти, ще до того, як ти впала у воду.

Вона перестала дихати на кілька секунд.

— Що?

— Я зрозумів це під час нашої першої зустрічі.

— Коли я впустила сумку?

— Саме тоді.

Алекса повільно випросталася.

— Тобто ти весь цей час знав, що я не звідси? І мовчав?

— Ти сама сказала, що я демон,  тоді я вирішив, що ти знаєш більше, ніж показуєш.

— Я сказала це випадково!

— Це я зрозумів пізніше.

— Пізніше?! — Вона схопилася з крісла. — Ти дозволив мені думати, що я просто божеволію, хоча міг усе пояснити!

— Ти б мені не повірила.

— А зараз, на твою думку, я повірю?!

— Ти вже бачила надто багато, щоб відкидати неможливе.

Алекса відкрила рот, але не знайшла відповіді. Вона знову сіла намагаючись приборкати емоції.

— Добре. Пояснюй. Бажано без демонічних загадок.

Гу Вон поклав долоні на стіл.

— Ти не перша людина, яка перетнула межу між світами, але ти перша, хто робить це не випадково.

— Чудово. Уже звучить так, ніби в мене є якась космічна робота, на яку я не подавала резюме.

— Ти називаєш ці світи дорамами, так?

Алекса насторожилася.

— Звідки ти знаєш це слово?

— Ти вимовляла його, коли думала, що я сплю після того, як ти витягла мене з води, а ще ти називала мене персонажем.

Вона заплющила очі.

— Боже. Я справді сказала це вголос.

— Неодноразово.

— Дякую, це дуже допомагає моїй самооцінці.

Гу Вон проігнорував сарказм.

— Для тебе ці історії існували на екрані, ти дивилася на них як на вигадку, хоча деякі події знала наперед. Але світ, у якому ти зараз перебуваєш, не є декорацією. Тут є справжні люди, справжні бажання й справжня смерть.

— Я вже помітила останнє.

— Коли ти дивишся історію, твій світ створює для неї шлях, проте не кожна історія здатна втримати власну рівновагу. Іноді події відхиляються від того, що мало статися, а іноді хтось, хто повинен був зробити вибір, не робить його. 

Алекса слухала мовчки, їй не подобалося, як легко ці слова вкладалися в те, що вона пережила раніше.

— І тоді з’являюся я? — запитала вона.

— Так.

Вона поглянула на своє зап’ястя.

— Тобто мене затягує сюди, щоб я виправляла чужі помилки?

— Не зовсім. Тебе обирають не для того, щоб ти сліпо виконувала написаний сценарій. Ти маєш побачити те, чого не бачать інші, і зробити вибір, якого ніхто не може зробити замість тебе.

— Хто обирає?

— Я не знаю.

Ця відповідь здивувала її більше, ніж будь-яка інша.

— Ти безсмертний демон, який укладає угоди з людьми, а не знаєш, хто переміщує мене між світами?

— Безсмертя не означає всезнання, дівчино з іншого боку екрана.

— Не називай мене так.

— Тоді перестань поводитися так, наче в тебе є інструкція до всесвіту.

Алекса хотіла огризнутися, але змовкла. На мить у пам’яті спалахнули попередні світи: небезпека, люди, яким вона намагалася допомогти, рішення, після яких уже нічого не можна було повернути назад. Вона завжди вважала, що просто опиняється не в тому місці й не в той час. Тепер виявлялося, що кожна її поява мала причину.

— А місія? — тихо запитала вона. — Чому після її виконання мене повертає додому?

Гу Вон відповів не одразу.

— Тому що ти не належиш цим світам.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

— Я й так це знаю.