Угода з демоном

Алекса мала одну дуже погану звичку: коли їй було страшно, вона починала говорити сама із собою, та і взагалі коли дуже було багато думок вона озвучувала їх в голос.

— Отже, маємо демона, якого я щойно бачила на екрані ноутбука, якимось чином я  знову опинилася в Кореї.  За всі ці потрапляння в дорами я так і не зрозуміла якого біса мене сюди затягує, але якщо цей демон не полише мене, то можливо він дасть мені на це питання відповіді. Далі....Мій телефон працює, але додому не телефонує, Джорджі залишився в іншому місті, а я…— вона глянула на чоловіка, який уже переходив дорогу в її бік. — А я, здається, зараз зроблю найбільшу дурницю у своєму житті.

Незнайомець ішов неквапливо, не звертаючи уваги на людей довкола. На ньому був чорний костюм, ідеально біла сорочка та довге пальто. Він рухався з такою впевненістю, ніби місто належало йому, а всі його мешканці просто тимчасово отримали дозвіл тут перебувати. Алекса  вже знала, хто це, його звали  Чон Гу Вон. Демон, який укладав угоди з людьми, обіцяючи їм виконання бажань в обмін на їхні душі. І вона збиралася уникати його будь якою ціною.

Вона розвернулася й швидко пішла в протилежний бік.

— Ні, дякую. Я вже мала досвід із надприродними красенями. Мені вистачило.

— Пані.

Алекса пришвидшила крок.

— Я не пані, я студентка, яка дуже хоче додому.

— Пані!

Вона обернулася. Гу Вон стояв за кілька кроків від неї, тримаючи в руці жіночу сумочку. Алекса машинально торкнулася свого плеча, сумки там не було .

— Як ви…

— Ви впустили її, — холодно пояснив він. — Хоча, судячи з вашої поведінки, я починаю сумніватися, чи здатні ви взагалі стежити за власними речами.

Він простягнув сумочку дивлячись в цей момент їй прямо в очі. Алекса забрала її, намагаючись не дивитися на чоловіка надто довго. У реальності він був ще красивішим, ніж на екрані. Це дратувало, особливо тому, що вона прекрасно знала: за цією зовнішністю ховається істота, яка вважає людське життя чимось на кшталт тимчасової розваги. Але він на стільки гарний, що втриматися надто важко. Хочеться доторкнутися до його грудей, взяти теплу руку, погладити по густому, чорному як смола волоссю, почути його серцебиття, подивитися в чорній як ніч очі,  але курво, як вона може про таке думати, коли в її світі є людина не гірше за цього айдола?

— Дякую, — сказала вона.

— Ви завжди розмовляєте сама із собою?

— Лише коли поруч немає нікого розумного.

На його обличчі  з'явилася реакція: не усмішка, скоріше  здивування, яке він негайно приховав.

— Цікаво.

— Що саме?

— Ви не схожі на людину, яка вміє поводитися обережно.

— А ви не схожі на людину, якій варто довіряти.

Гу Вон ледь нахилив голову.

— І все ж ви продовжуєте зі мною розмовляти.

— Це тимчасово.

— Сподіваюся, — промовив він із такою байдужістю, наче вона вже встигла його втомити.

Він розвернувся й пішов.

Алекса проводжала його поглядом, доки чоловік не зник за поворотом.

— Самовдоволений індик, — пробурмотіла вона.

 За кілька секунд вона додала:

— Дуже красивий самовдоволений індик.

Потім ударила себе долонею по чолу.

— Алекса! У тебе є хлопець!

Вона знову дістала телефон і відкрила фотографію Джорджі.

— Я пам'ятаю. Я пам'ятаю, коханий.

Її усмішка згасла.

Вона не могла залишатися тут вічно. Повинна була знайти спосіб повернутися, але для цього спершу доведеться розібратися, як саме працює цей дивний світ. А поки що вона мала проблему набагато простішу—їй потрібні були гроші, житло й бодай якесь пояснення того, чому всі перехожі дивилися на неї так, ніби знали її. Бо, схоже, у цьому світі вона вже була кимось, і  цей хтось мав зовсім інше життя.

— Пані Алекса, ви знову запізнюєтеся.

Дівчина завмерла перед входом до розкішного ресторану. Вона не знала, хто цей чоловік у темному костюмі, який назвав її на ім'я, не знала, чому він тримав для неї двері, і найголовніше — не знала, чому на ній була елегантна чорна сукня, якої вона точно не купувала. За останню годину світ устиг зробити кілька речей, які їй категорично не подобалися. Спершу телефон раптом почав показувати повідомлення, адресовані їй, від людей, яких вона ніколи не зустрічала. Потім незнайома жінка з діловим виглядом зателефонувала й нагадала про вечерю з важливою людиною, а коли Алекса спробувала пояснити, що сталася помилка, та лише зітхнула й сказала:

«Ви завжди так робите перед зустрічами, які вам не подобаються».

Тепер вона стояла перед рестораном, а її супутник дивився на годинник.

— Я можу пояснити, — почала Алекса.

— Ви вже пояснювали це тричі.

— І жодного разу  не переконливо?

— Жодного.

— Чудово. Принаймні ви чесні.

Чоловік важко зітхнув.

— Сьогодні ваш день народження. Пані Чжу наполягала, щоб ви повечеряли з чоловіком, якого вона для вас обрала. Будь ласка, просто зайдіть усередину й постарайтеся не посваритися з ним у перші п'ять хвилин.

Алекса повільно підняла голову.

— Мій день народження?

— Так.

— А хто така пані Чжу?

Чоловік подивився на неї з неприхованою підозрою.

— Ви жартуєте?

— Хотіла б.

Він уже відкрив рот, щоб щось сказати, але Алекса випередила його:

— Слухайте, я розумію, що все це виглядає дивно, але я справді не пам'ятаю частини свого життя, мені потрібно трохи часу.

Його обличчя змінилося. Замість роздратування з'явилася тривога.

— Вам погано? Може, викликати лікаря?

— Ні! Тобто… поки що ні. Просто дайте мені зайти, добре?

Вона не могла пояснити, що вчора ввечері сиділа вдома й дивилася дораму, що ще кілька годин тому думала про свого хлопця, що її раптово викинуло в чужу реальність, де всі поводилися так, ніби вона жила тут усе життя, дівчина зробила глибокий вдих і повільний видих, та зайшла до ресторану.

Усередині було тихо й затишно. Офіціант провів її до окремого столика біля вікна, а там як раз сидів чоловік із газетою в руках.