Коли серце завмирає

Місто за вікном поступово змінювало свої барви на темно— сині, сонця вже не було видно, птахи вкладалися спати, а сніг тріщав під ногами людей так голосно, що його звук був чутний по всіх вулицях. Алекса вже хвилин десять стояла перед дзеркалом, ні як не визначившись яку сукню одягти. На ліжку лежали чотири сукні, а може, п'ять, вона збилася з рахунку,  одну приміряла, покрутилася, зітхнула й кинула назад, потім потяглася по наступну.

— Це просто побачення, — пробурмотіла вона до власного відображення. Відображення виглядало непереконаним. — Просто побачення з хлопцем, який мені подобається.  Дуже подобається.

— Я все чула, — озвалася від дверей Саша.

Алекса сіпнулася.

— Ти давно там стоїш?

— Рівно стільки, щоб почути останнє.

Саша зайшла, окинула поглядом гору одягу на ліжку й похитала головою.

— Ти йдеш на побачення чи на червону доріжку?

— Я не знаю, що вдягнути.

— Чорне. Джорджі бачив тебе в усякому, а в чорному він забуде, як говорити.

— Сашо!

— А що? Я підтримую подругу.

За двадцять хвилин Алекса зупинилася на простій чорній сукні до колін, теплих колготках і коротенькому світлому пальті. Розпустила волосся, глянула на себе востаннє й раптом відчула, як серце заходило швидше, ніж пасувало б такій безглуздій нагоді. Телефон дзенькнув: «Я вже біля будинку».

— Він прийшов.

— Ну то біжи.

— А якщо я виглядаю жахливо?

— Ти виглядаєш так, що я зараз сама почну ревнувати.

Алекса пирснула, схопила сумочку й вилетіла з кімнати, ледве не забувши шарф. Надворі пекло морозом, Джорджі стояв біля машини, засунувши руки в кишені пальта, і, побачивши її, на мить забув, що збирався сказати.

— Привіт, — сказала Алекса.

— Привіт.— він усміхався, але очей не відводив.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся так, ніби я щось накоїла.

— Намагаюся запам'ятати, — просто відповів він.

Їй стало жарко, хоч мороз міцнішав з кожною хвилиною.

— Ти завжди таке говориш?

— Ні.

— А зараз чого?

Він схилив голову набік.

— Бо переді мною ти.

Вона втупилася в землю.

— Ти небезпечний,  я поруч із тобою постійно червонію.

— Тоді вважатимемо це моєю найкращою суперсилою, — сказав Джорджі й відчинив їй дверцята.

Вечеряли вони в маленькому ресторані, де лампи давали м'яке жовте світло, музика грала так тихо, що її можна було не помічати, а за вікном повільно сипався сніг. Алекса зненацька збагнула, що їй спокійно, ніхто за нею не ганявся, ніхто не збирався її вбивати, ніде не відкривалися портали й не чулося жодних прокльонів. Лише вона й хлопець навпроти, що крутив у пальцях виделку.

— Про що думаєш? — спитав він.

— Що це дивно, я так звикла, що моє життя щоразу скочується в якесь божевілля.

— А зараз?

— А зараз мені просто добре.

Джорджі простягнув руку через стіл і накрив її пальці своєю долонею. Нічого особливого, а по її шкірі пробігло тепло.

— Мені теж.

Вони помовчали,  Алекса відчула, як у грудях щось м'яко стислося.

— Джорджі… Ти став для мене важливим надто швидко.

Він провів великим пальцем по її руці.

— А ти для мене ще швидше.

Цього разу вона не відвела погляду.

Після ресторану вони довго блукали вулицями, сніг лягав Алексі на волосся й танув на віях, Джорджі раптом зупинився.

— Змерзла?

— Трохи.

Він розмотав свій шарф і обережно обкрутив їй навколо шиї.

— А ти?

— Переживу.

Вона піднесла край шарфа до обличчя.

— Він пахне тобою.

— Тоді це офіційно мій найулюбленіший шарф.

— Чому?

— Бо він на тобі.

Алекса підвела на нього очі й зрозуміла, що більше не хоче дивитися кудись, тільки на нього. Джорджі нахилився повільно, нікуди не поспішаючи, ніби давав їй час відступити, але  дівчина не відступила. Його долоня торкнулася її щоки, і на секунду все навколо стихло, навіть сніг, здавалося, падав тихіше. Потім він поцілував її, легко й тепло, і Алекса забула вдихнути.

Коли вони розійшлися, вона тихо засміялася.

— Я справді перестала дихати.

— Я помітив.

— Самовпевнений.

— Трохи є.

Вона штурхнула його рукавичкою в плече, а він, сміючись, знову взяв її за руку.

Наступного дня Саша оголосила, що з романтичних прогулянок засніженим містом уже досить.

— Нам потрібен клуб.

— Навіщо? — Алекса глянула на неї поверх чашки.

— Перевірити, чи ти ще вмієш веселитися.

— Я веселюся.

— Ти сидиш і втикаєшся в телефон.

Алекса опустила очі на екран, там було повідомлення від Джорджі: «Сумую». Вона мимоволі всміхнулася, і Саша закотила очі.

— Ось, бачиш? Ти вже пропала.

— Я просто прочитала повідомлення.

— З такою пикою, наче тобі руку й серце запропонували.

— Мені подобається цей хлопець.

— Та знаю я. — Саша схопила її за зап'ястя. — Тому сьогодні ти танцюєш.

Ввечері вони зустрілися з Джорджі та його другом Марком. Марк виявився гучним, балакучим і зовсім не схожим на Джорджі.

— То ти Алекса? Я про тебе стільки чув!

— Сподіваюся, нічого зайвого.

— Та де там, — Марк підморгнув. — Він сказав лише: «Вона мені подобається».

Джорджі пхнув його ліктем.

— Ти можеш п'ять хвилин помовчати?

— Не можу.

Саша розреготалася.

— Мені він уже подобається.

— Взаємно, — урочисто промовив Марк.

У клубі їх оглушила музика, перерізана кольоровими променями, і хвилі чужого сміху. Алекса спершу трималася скуто, вона так давно не бувала в таких місцях, що не знала, куди подіти руки, Джорджі побачив , що дівчині ніяково і тихенько нахилився до її вуха.

— Все гаразд?

— Просто незвично.

— Хочеш піти?

Вона похитала головою.

— Тоді танцюй зі мною.

— Я не вмію.

— Я теж.

— Серйозно?

— Цілком.

На танцмайданчику Алекса ще якийсь час соромилася, а потім музика потроху затягла її, і вона почала рухатися в такт, Джорджі дивився на неї й усміхався.