Я знову вдома

Алекса розплющила очі — і перше, що побачила, була знайома стеля власної кімнати. Ніякого шкільного коридору, ніякого Хва Джина з його незмінно спокійним обличчям. Кілька секунд вона просто лежала, боячись поворухнутися, ніби рух міг усе зруйнувати, а тоді повільно сіла. Кімната була такою, якою вона її залишила: на столі — конспекти, біля стіни — рюкзак, на підвіконні — та сама чашка, яку вона так і не помила, а на ліжку, обійнявши подушку й солодко сопучи, спала Саша — розкинувшись упоперек ковдри, наче так і мало бути. Алекса кілька секунд просто дивилася на неї, після всього пережитого це видовище здавалося настільки абсурдним, що вона ледве стримала сміх. 

— Сашо…

Подруга не поворухнулася.

— Сашо, прокинься.

Тиша. Алекса легенько торкнулася її плеча — і Саша різко розплющила очі.

— А-А-А! — вона підскочила так швидко, що ледь не впала з ліжка.

Алекса відсахнулася, засміявшись.

— Тихо!

Саша витріщилася на неї, і за секунду її обличчя змінилося від переляку до чистого шоку.

— Алекса?..

— Я.

— ТИ?!

Саша схопилася з ліжка й кинулася до неї так стрімко, що Алекса навіть не встигла нічого сказати — і опинилася в міцних обіймах.

— Ти жива!

— Схоже на те.

— Ти реально тут!

— Схоже, що так.

Саша нарешті відпустила її, схопила за плечі й почала розглядати з усіх боків, ніби перевіряла, чи все на місці.

— Руки є?

— Є.

— Ноги?

— Теж.

— Голова?

— На місці.

— Точно Алекса?

— Сашо, я взагалі не знаю, як виглядає підроблена Алекса.

Саша знову обійняла її — цього разу обережніше, ніби боялася, що подруга розсипеться.

За пів години вони вже сиділи на кухні. Між ними парували дві чашки чаю, а на столі стояли тарілка з печивом і вазочка з цукерками, до яких, утім, ніхто так і не доторкнувся — Саша слухала, майже не моргаючи, поки Алекса розповідала все підряд: про школу, про Пак Де Сока, про Ген Міна, про Хва Джина, про Джун Хьона, про Квон Хьока, про те, як вона знову опинилася в самому центрі подій, хоча цього разу зовсім цього не хотіла.

— Стривай, — Саша підняла руку, обриваючи її на півслові. — Ти хочеш сказати, що цього разу тебе майже…

— Так.

Саша міцніше стиснула чашку.

— Я ненавиджу цю твою здатність потрапляти в проблеми.

— Я теж, повір.

— Але ти знову всім допомогла.

— Не всім, — Алекса опустила погляд у чай. — Я просто там опинилася.

Кілька секунд вони мовчали.

— А я опинилася тут, — тихо сказала Саша.

Алекса підняла очі.

— Як?

— Так само як і минулого разу. Ти не відповідала на дзвінки , і я вирішила до тебе прийти, двері були не зачинені. Тебе не було чотири дні, я нервувала, тому мамі сказала, що поживу у тебе, поки ти не повернешся. А ще подивилася твій серіал.

Алекса миттю насторожилася.

— Який саме?

Саша хитро посміхнулася.

— «Справжня освіта».

Алекса завмерла з чашкою в руці.

— Ти дивилася?

— Весь сезон.

— І?

— Я нічогісінько не зрозуміла.

Алекса не втрималася від сміху.

— Ласкаво прошу до клубу.

Саша взяла печиво й покрутила його в пальцях.

— Але знаєш що? Там багато чого відрізнялося від того, що ти мені розповідала.

— Наскільки?

— Деякі сцени змінилися.

— Через мене?

— Можливо, — Саша відставила чашку. — Тому пропоную передивитися все з самого початку.

Алекса на мить замислилась.

— Ти справді хочеш знову дивитися серіал, у якому мене майже не зґвалтували?

— Так.

— Ти жахлива подруга.

— Зате цікава, — усміхнулась Саша.

Перегляд вони почали того ж вечора: плед, чай, печиво, ноутбук на колінах у обох. Спочатку все виглядало напрочуд знайомим — школа, перші конфлікти, Пак Де Сок, Хва Джин, Джун Хьон, — але потім почали з'являтися розбіжності. Сцена, яку Алекса пам'ятала зовсім інакше, тепер розгорталася майже так само, як вона її пережила насправді. От тільки самої Алекси в кадрі не було.

— Дивись, — Саша ткнула пальцем в екран. — Це ж твоя сцена.

Алекса мовчала. На екрані Хва Джин стояв у коридорі й розмовляв з Ген Міном — вона пам'ятала цей момент, пам'ятала кожне слово, — але камера показувала лише їх двох, наче її там ніколи й не було.

— Дивно, — прошепотіла вона.

— Дуже.

Вони дивилися далі. Деякі сцени виявилися повністю переписаними, якісь діалоги дослівно повторювали її власні слова, а герої часом робили те саме, що робили в її присутності — так, ніби історія переписала саму себе, стерши з неї лише Алексу.

Саша скосила погляд на подругу.

— Думаєш, вони тебе пам'ятають?

— Не знаю, — похитала головою Алекса.

— А Хва Джин?

— Особливо не знаю. Може, це навіть добре.

— Чому?

— Бо цього разу я можу просто жити.

Саша поклала голову їй на плече.

— Нарешті

Наступні дні виявилися  спокійними. Вони прокидалися без будильника, готували сніданок, дивилися фільми, гуляли містом — Саша щоразу витягувала Алексу з дому, навіть коли та воліла б загорнутися в ковдру й нікуди не рухатися. Одного дня вони завітали до університету — канікули ще тривали, але фармацевтичний факультет уже готувався до зимових практичних занять. Саша запропонувала зазирнути до знайомої кав'ярні неподалік, і саме там вони познайомилися з двома хлопцями з фарм-факультету. Першого звали Джорджі — високий, темноволосий, з теплою усмішкою і ямочкою на щоці,  другого — Марк, світловолосий, спокійний, з тих, хто постійно жартує.

Саша перша помітила їх.

— Алекса… не обертайся різко.

Алекса вже обернулася.

— Запізно.

Саша розсміялася — а хлопці, вловивши цей сміх, теж підняли голови,  Марк підійшов першим.

— Ви тут часто буваєте?