Ціна мовчання

Коридор майже спорожнів, останні учні поспішали до класів, а в коридорах поступово стихав звичний шкільний гамір. Ген Мін стояв біля стіни, притиснувши до грудей рюкзак, він уже зрозумів, що краще не дивитися Джун Хьону в очі, але було пізно, Джун підійшов ближче, позаду нього зупинилися Кван Су та ще кілька хлопців.
— Ти думав, що можеш розповідати про нас учителям? Про зустріч нашу с тобою у вчора?
Ген Мін похитав головою.
— Я нічого не розповідав.
— Тоді чому На Хва Джин став ставити стільки запитань? Де ми були у не шкільний час? Чому в тебе синці коли вчора їх ще не було?
— Не знаю.
Джун Хьон схопив його за комір і притиснув до стіни так , що Ген Мін скривився від болю. Навколо були інші учні, але ніхто не підійшов, щоб завадити сутичкі . В цей момент Алекса виходила з класу і побачивши не дуже приємну картину . На кілька секунд усе навколо ніби сповільнилося: Ген Мін намагався відсунутися, але Джун Хьон не давав йому навіть поворухнутися.
— Ти ж розумний, правда? — тихо сказав Джун Хьон. — Тоді зрозумій просту річ,  якщо мовчатимеш — усе буде добре.
— А якщо ні?

— Я бачу вчора було тобі мало? Ще намагаєшся тут геройствувать перед мною?
Алекса вже хотіла втрутитися, але хлопці Джун Хьона оточили Ген Міна. Вони по черзі почали бити хлопця, що є сили: по обличчю, животі, Ген впав на коліна, побиття продовжувалося, не витримавши це  Алекса рвонула вперед.
— Досить!
Але хтось перегородив їй дорогу.
— Не лізь.
— Відійди!
— Ти теж хочеш?
Алекса подивилася на нього, усередині все кипіло, але, що тендітна дівчина може зробити проти трьох хлопців? Дівчина відштовхнула того хто відгородив її від Ген та хутко побігла по допомогу. Через кілька хвилин коридор спорожнів, Ген Мін залишився лежати біля стіни, його окуляри були розбиті і лежали  неподалік, крові на підлозі  було небагато, але обличчя хлопця вже починало набрякати. Саме страшне, що після того як бунтарі розійшлися ніхто не підійшов, не допоміг підвестися, не відвів у медпункт, всі просто розійшлися по класним кімнатам залишаючи хлопця і далі лежати.

Наступного ранку парта Ген Міна була порожньою, Алекса помітила це ще до початку уроку, дівчина відчула тривогу, вчора їй не вдалося знайти когось хто допоміг би Гену, а коли повернулася назад, щоб допомогти самій, хлопця вже не було, лише краплі крові на підлозі та розбиті окуляри.
— Ніхто не знає де Ген Мін?
Дівчина озирнулася, ніхто не відповів. Учні поводилися так, наче нічого не сталося. Хтось сміявся, хтось обговорював домашнє завдання, хтось дивився в телефон. Алекса стиснула пальці, її бісило те, що всі бачили , що відбувалося, але вони вирішили мовчати, аби за розповідь вчителям чи інспектору не влетіло і їм.
До класу зайшов Хва Джин, оглянув своїм холодним і спокійним поглядом він одразу побачив порожню парту 
Він одразу помітив порожню парту Ген Міна.
— Де Кім Ген Мін?
Клас мовчав.
Хва Джин ще раз подивився на учнів.
— Я запитав, де він?
Ніхто не відповів.
Алекса підняла руку.
— Він не прийшов.
— Я бачу.— Хва Джин подивився на неї. — Щось сталося?
— Так.— коротко відповіла дівчина.
Клас миттєво затих в очікуванні чи скаже вона про вчора, деякі навіть тихенько перешоптувалися тикаючи пальцем на Алексу.
— Учора Джун Хьон та його хлопці...— вона не встигла договорити.
Джун Хьон різко підвівся.
— Вона бреше.
Хва Джин повернув голову.
— Сядь.
— Але...
— Сядь.
Джун Хьон повільно опустився на стілець.
— Продовжуйте.

Алекса зробила глибокий вдих і розповіла все, не перебільшуючи та не додаючи нічого , що було б не правдою.
Коли вона закінчила, він узяв телефон.
— Де він живе?
Алекса похитала головою.
— Не знаю.
Хва Джин уже збирався вийти.
— Я знайду.
Дівчина не могла сидіти в класі, вона відчувала, що повинна сама переконатися, що Ген Мін живий. Адресу де живе хлопець вона знайшла до кінця дня, учнів питати не було сенсу, ніхто б їй не сказав, але через деякі документи в учительській їй вдалося знайти.
 

Будинок Ген Міна знаходився в одному зі старих районів міста. Невелика квартира, старий під'їзд, пошарпані сходи.
Алекса довго вагалася чи взагалі вона мала право приходити до хлопця без попередження? Номера Ген Міна в неї не було, тож подзвонити було нікуди, зробивши глибокий вдих і видих  вона натиснула дзвінок.
За дверима почувся жіночий голос.
— Хто?
— Це Алекса,  я з його школи.
Кілька секунд було тихо, потім двері відчинилися зі скрипом і на порозі стояла мати хлопця. Одягнена в просту домашню одежу зі фартухом по верх, на плечі висів маленький рушник, схоже мама була вся у куховарстві, с квартири доносився приємний запах їжі та чогось ну прям дуже гострого.
— Ви подруга?
— Однокласниця.
Жінка відступила.
— Заходь.
У квартирі було тихо, Алекса зняла взуття й пройшла всередину, Ген Мін лежав на дивані клацаючи пультом, перемикаучи канали. На обличчі залишилися сліди вчорашнього побиття.
Побачивши Алексу, він здивувався.
— Ти навіщо прийшла?
— Провідати тебе.
— Не треба було.
— Треба.— вона сіла на стілець навпроти.
— Як ти?
— Нормально.
Алекса скептично подивилася на нього.
— Ти виглядаєш зовсім не нормально.
Ген Мін ледь усміхнувся.
— Зате живий.
Алекса відвела погляд.
— Я вчора хотіла втрутитися.
— Я знаю.
— Але боялася зробити гірше.
— Ти правильно зробила.
— Ні.— вона похитала головою.
— Я повинна була...
— Алекса.— Ген Мін перебив її. — Ти єдина людина в цій школі, яка взагалі щось зробила. Усі бачили, але ніхто не підійшов, бо кожен боїться за свою шкуру, цей покидьок залякав всіх, як хлопців так і дівчат, ніхто не ризикує йти против нього, навіть, щось сказати в захист когось йому. А ти не дивлячись на ризики все рівно втручаєшся і якось намагаєшься повернути справедливість.
— Чому ти не сказав Хва Джину?
Ген Мін довго мовчав.
— Бо вони мають гроші.
— І? В тому і проблема Ген. Через те, що в нього, в точніше у його батька є великі гроші тому бунтареві все сходе з рук, так не повинно бути.
— А, що я можу зробити? В мене грошей немає, у матері просити? Так вона сама ледве тягне квартиру та на прожиття.
— Але в тебе є правда, яку ти знаєш, ти можеш сказати інспектору, він захистить тебе розумієш?
— Правда нічого не варта, якщо ніхто не хоче її слухати.
Ці слова боляче вдарили Алексу. Вона  зрозуміла, чому Хва Джин так наполегливо намагався зламати систему. Проблема була не тільки в Джун Хьоні, а ще в тому, що навколо нього існували дорослі, які дозволяли йому бути таким.
— Ген Мін...
— Що?
— Розкажи мені все.
Він підняв очі.
— Навіщо?
— Бо я хочу передати це людині, яка зможе щось зробити.
Хлопець кілька секунд мовчав, а потім розповів: про Пак Де Сока, про те, як той намагався захистити іншого учня, про Джун Хьона, про постійні приниження, про те, як школа робила вигляд, що нічого не бачить, про страх, про те, що Де Сок перед смертю вже не знав, кому можна довіряти.
Алекса слухала, не перебиваючи, і лише коли Ген Мін закінчив, запитала:
— Ти впевнений, що це все?
— Так.
— Тоді я передам це Хва Джину.
Ген Мін злякався.
— Не треба.
— Треба.
— Алекса...
— Якщо всі мовчатимуть, нічого не зміниться.— вона підвелася. — Ти вже достатньо мовчав.