Дорама 2: "Справжня освіта "

Алекса прокинулася від дивного відчуття, наче хтось стояв поруч.

Вона різко розплющила очі.

— А-а-а! — скрикнула вона й сіла на ліжку.

Кімната була чужою. Ніякого її гуртожитку, ніякого письмового столу, заваленого конспектами, навіть не було її  рожевого щоденника, який ще вчора лежав біля ноутбука. Алекса повільно озирнулася навколо себе: білі стіни, шафа, невеликий письмовий стіл, шкільна форма, акуратно складена на стільці.

Вона подивилася на себе.

— Тільки не це...— на ній була форма яку носять корейські учні.

Алекса схопила телефон на ньому не було нічого, ні контактів, ні зв'язку, він був пустий, але працював.

— Чудово. Просто чудово.— Алекса впала спиною на подушку. — Я тільки хотіла подивитися дораму,  а тепер знову я в ній. Моя мрія вже почала виходити з під контролю, але наче тут небезпеки по опису немає, тож можливо не все так погано.

Дівчина повільно підвелася з ліжка, підійшла до дзеркала в кімнаті і сама собі сказала:

— Ой, Саша... аби ти знала, куди цього разу мене занесло.

У школі було надто тихо, Алекса одразу зрозуміла, що щось не так. Вона вийшла з кімнати і проходила по довгому коридорі.  Учні стояли групками, перешіптувалися, але щойно вона проходила повз — розмови стихали. Вона спробувала знайти хоч якийсь орієнтир, та звернула увагу на дошку оголошень на якій  висіла фотографія хлопця.

Пак Де Сок.

Під фотографією — чорна стрічка. Алекса завмерла.

— Ні...

У пам'яті почали спливати уривки сюжету:  школяр, жорсткий булінг, тиск і  дах.

Її серце забилося швидше.

— Все з таки я там де повинна бути.— Алекса зробила крок назад.

Саме в цей момент позаду неї пролунав голос:

— Ви новенька?

Вона обернулася, перед нею стояв хлопець.

— Так.

— Учениця?

Алекса хотіла відповісти, але помітила, що хлопець дивиться на її форму.

— Так.

Він кивнув.

— Тоді вам краще не привертати до себе увагу.

— Чому?

Хлопець глянув у коридор.

— Тут краще не ставити зайвих питань.

І пішов.

Алекса проводила його поглядом.

— Оце вже дуже поганий знак.

Через кілька хвилин у школі з'явився чоловік у темному костюмі. Він ішов коридором спокійно, без  поспіху, без охорони, та без демонстративної впевненості.

Алекса побачила його здалеку і  одразу впізнала його— це був  На Хва Джин.

Вона застигла.

— О Господи, так це інспектор, який він сексуальний все ж таки, напевно я затримаюсь тут найдовше, якщо звичайно кучка школярів мене тут не загноблять.— Алекса інстинктивно сховалася за колону. — Я просто постою тут.

— Хто ви?

Алекса здригнулася.

Хва Джин стояв просто перед нею.

— Я...— вона усміхнулася. — Учениця.

Він подивився на її форму, потім на обличчя.

— Ім'я?

— Алекса.

— Прізвище?

Вона зависла.

— Е-е...

— Ви не знаєте власного прізвища?

— Знаю!

— Тоді?

Алекса подумала секунду.

— Біла

Хва Джин примружився.

— Незвичне корейське прізвище.

— Я іноземка.

— Зрозуміло.— він не повірив. — Скільки часу ви в цій школі?

— Сьогодні перший день.

— Тоді вам варто запам'ятати одне правило.

— Яке?

Хва Джин нахилив голову.

— Не втручайтеся в чужі проблеми.

Алекса ледь не розсміялася.

— Ви це серйозно кажете?

— Цілком.

— А самі?

Він подивився на неї, Алекса одразу пошкодувала про своє питання.

— Я працюю з проблемами.

— А я їх...— вона замовкла.

— Що?

— Нічого.

Хва Джин кілька секунд мовчав.

— Ви дивна.

— Мені це вже казали.

Він розвернувся й пішов.

Алекса дивилася йому вслід.

— Ай, який  же він кльовий. — вона потерла обличчя. — Тепер головне — нічого не змінити.  Хоча...

Погляд знову впав на фотографію Пак Де Сока.

— Я вже знаю, що станеться з тими хто довів хлопця до самогубства. Але далі дії мені не відомі, бо я тільки подивилася дві серії.

На великій перерві вона побачила Джуна Хьона. Навколо нього крутилися кілька хлопців, він сміявся, а перед ним стояв інший учень. Той лише мовчав, стискаючи руки.

— Що ти витріщився? — кинув Джун Хьон.

Учень опустив очі. Алекса стиснула зуби, не вирішивши стояти осторонь, бо знала до чого це може призвести вона зробила крок вперед.

— Відчепіться від нього.

У коридорі стало тихо.

Джун Хьон повернув голову.

— Що?

— Я сказала: відчепіться.

Хтось із його друзів засміявся.

— Ти новенька?

— Так.

— Тоді ти ще не знаєш, хто тут головний.

Алекса подивилася йому просто в очі.

— А мені байдуже.

Сміх стих.

Джун Хьон підійшов ближче.

— Ти взагалі розумієш, з ким говориш?

— Так.

— І не боїшся?

Алекса згадала Лі Йона і  те, через що вже пройшла.

Вона криво усміхнулася.

— Повір, хлопче, я бачила набагато страшніших людей.

— Що?

— Забудь.— вона розвернулася.

І саме тоді позаду пролунав голос:

— Досить.

Усі завмерли.

Хва Джин стояв у кінці коридору, він дивився не на Алексу, а на Джун Хьона.

— Усі до класу.

Ніхто не поворухнувся.

Хва Джин зробив один крок уперед.

— Я сказав: до класу.

Цього вистачило.

Учні розбіглися по классам, а Алекса залишилася.

Хва Джин підійшов до неї.

— Я ж попереджав.

— Я не могла просто дивитися.

— Могла.

— Але не стала.

Він кілька секунд дивився на неї.

— Ви завжди така?

— Яка?

— Та, що лізе туди, куди не просять.

Алекса зітхнула.

— На жаль.

Він несподівано ледь усміхнувся.

— Тоді, можливо, ви тут не випадково.

Алекса завмерла.

— Що?

Але Хва Джин уже пішов.

Вона дивилася йому вслід.

— Чекайте...

На підлозі біля його ніг лежав аркуш, Алекса підняла його.