Перші нитки долі

Наступного ранку Алекса прокинулася від незвичного шуму, якого з ранку вона не чула у себе дома. За вікном люди поспішали на роботу, відкривалися крамниці, вулиці наповнювалися голосами, Сеул знову наповнювався життям наче після зимової сплячки. Дівчина на мить  навіть забула, де перебуває, їй здавалося, що все це сон, вже пройшов не один день, а вона знову і знову в шоці, що тепер вона тут, в країні в яку так бажала потрапити, про те вона сумувала за своїми подругами та звичним життям, так як не була готова до того, що тепер від її дій буде залежати доля багатьох людей. Але з шоку її вивела  дерев'яна стеля яку вона побачила над со6ою, та   почути знайомий запах чаю, це все повернули її  спогади вчорашнього дня. 
— Уже прокинулася?
У дверях стояла Талуіпа.
— Лі Йон?
— Пішов ще до світанку.
— Він нічого не сказав?
— Лише попросив передати, щоб ти його не шукала.
Алекса тихо зітхнула.
— А я вже хотіла...
— Саме тому й попросив.
Талуіпа поставила перед нею тарілку зі сніданком.
— Їж.
— Дякую.
Деякий час вони мовчали, потім Алекса несміливо запитала:
— Ви вірите, що я зможу повернутися додому?
Талуіпа подивилася на неї поверх чашки.
— Вірю.
— Але...
— Не зараз.
Ці слова боляче кольнули серце.

Тим часом Лі Йон стояв на даху однієї з будівель, звідки відкривався краєвид на все місто, поруч із ним стояв літній дух-охоронець.
— Ти впевнений? — запитав Лі Йон.
— За останній місяць межа між світами кілька разів поводилася дивно.
— Чому мені не доповіли раніше?
— Ми не надали цьому значення.
Лі Йон замислився.
Якщо межа справді стала нестабільною, поява Алекси могла бути лише першим наслідком, а це означало, що незабаром можуть виникнути й інші проблеми. Ближче до обіду двері ресторану різко відчинилися, на порозі стояла знайома постать Нам Джі А, вона швидко знайшла поглядом Талуіпу, а тоді помітила Алексу.
— Я так і думала, що знайду тебе тут.
Алекса здивовано підвелася.
— Мене?
— Так.
Журналістка підійшла ближче й усміхнулася.
— Учора ми не встигли нормально поговорити.
— Це правда.
— Тож я вирішила це виправити.
Талуіпа мовчки поставила перед гостею чашку чаю.
— Ви ніби знали, що я прийду.
— Люди часто приходять сюди в пошуках відповідей.
Нам Джі А всміхнулася.
— Це схоже на мене.
Вона повернулася до Алекси.
— Ти сказала, що приїхала з України.
— Так.
— І одразу познайомилася з дуже дивною людиною.
Алекса ледь стримала усмішку.
— Ви про Лі Йона?
— Саме про нього.
— Він... справді незвичайний.
— Мене більше цікавить інше.
Нам Джі А нахилилася трохи вперед.
— Складається враження, що ти знаєш його краще, ніж він тебе.
Серце Алекси пропустило удар.
— Чому ви так вирішили?
— Учора ти дивилася на нього так, ніби вже давно розуміла, як він поводитиметься.
Алекса мовчала, але згодом поставила  запитання:
— А чому він вас так зацікавив?
Нам Джі А задумалася.
— Інтуїція.
— Лише вона?
— І ще...
Вона дістала з сумки фотографію. На ній був чоловік, якого Алекса одразу впізнала, але фотографія виглядала дуже старою.
— Цей чоловік з'являється на світлинах, зроблених у різні десятиліття.
Нам Джі А уважно стежила за реакцією Алекси.
— І зовсім не змінюється.
Алекса відчула, як усередині все похололо.
— Дивно...
— Саме так.
Журналістка прибрала фото назад.
— Я не люблю загадок.
Алекса мимоволі всміхнулася.
— Він учора сказав мені те саме.
— Отже, це його улюблена фраза.
У цей момент двері ресторану відчинилися вдруге, Лі Йон повернувся із завдання і одразу помітив Нам Джи А.
— Ви знайшли дорогу.
— Не надто складно, коли дуже хочеться отримати відповіді.
Алекса, спостерігаючи за ними, відчула дивне хвилювання.
Вона ще пам'ятала, що спочатку між ними були лише недовіра, цікавість і нескінченні запитання, але тепер усе залежало не тільки від них. Тепер у цій історії була ще одна людина і  кожне її слово могло непомітно змінити те, що ще вчора здавалося незмінною долею.

У ресторані знову запанувала тиша, Талуіпа мовчки розливала чай, ніби розмова, що ось-ось мала розпочатися, її зовсім не стосувалася.

Нам Джі А не відводила погляду від Лі Йона.

— Ви ніби знали, що я прийду.

— Знав.

— Звідки?

— Люди, які шукають відповіді, рідко здаються після першої невдачі.

На її губах майнула ледь помітна усмішка.

— Приємно, що ви вже склали про мене думку.

— Це лише спостереження.

Алекса сиділа тихо, майже не рухаючись, їй здавалося, що вона стала свідком дуже важливої розмови.

Нам Джі А дістала зі своєї сумки невеликий конверт.

— Тоді, можливо, ви поясните мені ось це.

Вона поклала на стіл кілька старих фотографій, на кожній із них був один і той самий чоловік. На першій світлині він стояв серед людей у старовинному ханбоку, на другій — у костюмі початку минулого століття, на третій — на тлі сучасного Сеула, і всюди він виглядав однаково молодим. Алекса опустила очі в цей момент, вона знала, що журналістка давно збирає ці матеріали. Лі Йон  дивився на фото і навіть не доторкнувся до фотографій.

— Гарна колекція.

— Це все, що ви скажете?

— А що ви хочете почути?

Нам Джі А зробила глибокий вдих.

— Правду.

— Правда не завжди переконує.

— А брехня мене не влаштовує.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного, Алекса відчула, що напруга між ними не схожа на звичайну неприязнь. Це було схоже ніби вони намагалися пригадати те, чого не могли пояснити.

Нам Джі А першою відвела погляд.