Фанатка чотири роки

Ранок видався напрочуд тихим. Дощ, який майже безперервно лив останні кілька днів, нарешті припинився. Крізь хмари несміливо пробивалися сонячні промені, а свіже повітря, що долинало крізь прочинене вікно, пахло мокрим асфальтом і липами. Алекса прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник. Першою думкою був не вчорашній прямий ефір і навіть не слова, які вона вчила перед сном. Перед очима одразу постало засмучене обличчя Саші.
«Так... Я ревную.»
Від цих слів у грудях знову неприємно защеміло.
— Треба поговорити... — тихо сказала вона сама собі.
Поки закипав чайник, дівчина машинально відкрила блокнот. На першій сторінці рівними літерами було написано:
안녕하세요
감사합니다
미안합니다
Вона зупинилася поглядом саме на останньому слові.
— Міанхамніда...Що означає вибач...
Алекса сумно усміхнулася.
— Саме це мені сьогодні й потрібно сказати.

Біля медичного коледжу було незвично людно.
Студенти збиралися невеликими компаніями, сміялися, обговорювали майбутні пари. Алекса швидко знайшла поглядом знайому постать.
Саша стояла біля вікна першого поверху, переглядаючи щось у телефоні.
Зазвичай саме вона першою помічала подругу, але сьогодні — ні.
Алекса повільно підійшла.
— Привіт...
Саша підняла очі.
— Привіт.
Відповідь була короткою і без емоцій.
Запала незручна тиша.
— Можемо поговорити?
Саша кілька секунд мовчала.
— Можемо.
Вони відійшли трохи далі від натовпу.
Декілька секунд ніхто не наважувався заговорити.
Першою не витримала Алекса.
— Учора я багато думала.
Саша мовчала.
— І зрозуміла... що зробила тобі боляче.
— Я теж була не права.
Алекса здивовано підняла голову.
— Що?
— Я накричала на тебе.
— Але...
— Дай договорити.
Вона глибоко вдихнула.
— Я справді ревнувала.
Алекса опустила очі.
— Я ніколи не думала, що ти можеш так почуватися.
— Я теж не думала...
Саша невесело всміхнулася.
— Поки не побачила вас удвох.
Знову настала тиша.
— Ти моя найкраща подруга, Алексо.
— І ти моя.
— Просто... мені стало страшно.
— Чого?
— Що одного дня ти знайдеш когось цікавішого за мене.
Від цих слів у Алекси стислося серце. Вона зробила крок ближче.
— Сашо...
— Що?
— Це неможливо.
Подруга мовчки дивилася їй у вічі.
— Ти для мене як сестра.
— Справді?
— Так.
— Тоді пообіцяй.
— Що саме?
— Якщо я знову почну поводитися як дурепа...— Алекса не втрималася й засміялася.
— То що?
— Просто скажи мені про це.
— Домовилися.
Саша теж усміхнулася.
— І ти мені кажи.
— Домовилися.
Кілька секунд вони мовчали. Потім Алекса несподівано обійняла подругу. Саша спершу здивувалася, але майже одразу міцно обійняла її у відповідь.
— Я вже подумала, що ми посварилися назавжди...
— Через таку дурницю?
— Для мене це не була дурниця.
— Я знаю...
— Але тепер усе добре?
— Тепер — так.
Саме в цей момент до них підійшла Гера.
— О...
Вона одразу зупинилася.
— Я, здається, заважаю?
Дівчата одночасно відпустили одна одну. Алекса засміялася.
— Ні.
Саша лише кивнула.
— Ми вже помирилися.
На обличчі Гери з'явилося щире полегшення.
— Слава Богу...
— Ти через це переживала?
— Звісно.
— Чому?
— Бо мені здалося, що це я стала причиною.
Саша трохи ніяково усміхнулася.
— Вибач... Я була занадто різкою.
— Нічого страшного.
Гера простягнула їй руку.
— Мир?
Саша подивилася на простягнуту долоню.
За мить усміхнулася.
— Мир.

Пари минали спокійно. Навіть викладач із фармакології сьогодні був у гарному настрої.
На великій перерві більшість студентів пішла до їдальні. Алекса вже збиралася вийти з аудиторії, коли почула голос Гери.
— Алексо...
— Так?
— Можеш на хвилинку?
— Звичайно.
Гера трохи невпевнено дістала зі свого рюкзака невеликий подарунковий пакет.
— Це тобі.
Алекса розгублено кліпнула.
— Мені?
— Так.
— Але... за що?
— Просто відкрий.
— Не треба було...
— Відкривай.
Алекса обережно зазирнула всередину. Першою вона дістала невелику фігурку і її очі миттєво округлилися.
— Це ж...
Вона завмерла.
— Не може бути...
Фігурка зображала одного з учасників її улюбленого корейського гурту — у сценічному костюмі, з мікрофоном у руці та знайомою усмішкою.
— Ти...
Вона перевела здивований погляд на Геру.
— Звідки ти дізналася?
Гера лише загадково усміхнулася.
— Це ще не все.
У пакеті лежав товстий блокнот у твердій палітурці. На обкладинці — фотографія всіх семи учасників гурту, Алекса завмерла вдруге.
Пальцями дуже обережно провела по гладкій поверхні.
— Він... неймовірний...
— Подобається?
— Подобається.
Вона навіть засміялася.
— Та я вчора пів вечора дивилася їхній ефір!
— Я знаю.
— Звідки?
Гера ледь нахилилася ближче.
— Бо... я теж фанатка.
Алекса мовчки дивилася на неї кілька секунд.
— Серйозно?
— Уже чотири роки.
— Чотири?!
— Так.
— Ти жартуєш?
— Анітрохи.
Алекса засміялася так щиро, що на них почали озиратися інші студенти.
— Я весь цей час думала, що в нашій групі тільки я така!
— Вітаю.
Гера простягнула руку.
— Тепер нас двоє.
Алекса без вагань потиснула її.
— Неймовірно...
— Пам'ятаєш, учора ти сказала слово «камсахамніда» майже без акценту?
— Звідки ти...
— Я випадково почула.
— Ой...
— Я навіть подумала: "Невже вона теж слухає K-pop?"
— Якщо чесно... лише недавно почала.
— Це пояснює той блиск в очах.
— Було так помітно?
— Дуже.
Алекса лише сором'язливо усміхнулася.
— Я ще майже нічого не знаю.
— Це легко виправити.
— Як?
Гера загадково усміхнулася.
— Після пар ходімо до мене.
— До тебе?
— Покажу дещо цікаве.
— Що саме?
— Сюрприз.
Алекса із цікавістю подивилася на неї.
— Добре...
Вона ще не здогадувалася, що за кілька годин побачить зовсім іншу сторону Гери.