Ще трохи ближче...

Ранок зустрів Алексу все тією ж похмурою погодою, яка панувала над містом ще з учорашнього дня. Свинцеві хмари й досі висіли низько над дахами будинків, ніби не збиралися нікуди зникати. Дрібний дощ періодично змінювався сильнішими поривами, а вітер безжально зривав із дерев останнє пожовкле листя, кружляючи ним над мокрим асфальтом. Алекса стояла біля вікна з чашкою гарячої кави в руках і задумливо дивилася на вулицю. Сьогодні її думки були далеко не про погоду, не про те, що сьогодні треба знову йти до коледжу. Перед очима знов  виникали кадри зі вчорашнього концерту. Яскраві прожектори, гучна музика, тисячі сяючих вогників у натовпі, та семеро гарних хлопців на сцені, від яких так важно відірвати погляд. Вона навіть сама не помітила, як усміхнулася, наче вона сама там була.

— Це вже схоже на залежність, — тихо пробурмотіла дівчина.

Учора вона заснула майже о другій ночі. Спочатку переглянула ще кілька виступів, потім почала читати про учасників гурту, знаходила всю інформацію про них яку тільки можна було знайти. Потім відкрила відео з їхнього дебюту, далі  інтерв'ю, знаходила якісь смішні моменти з їх репетицій . У якийсь момент вона зрозуміла, що годинник показує пів на другу ночі, а вона все ще сидить перед ноутбуком і намагається запам'ятати імена.

— Ну як можна запам'ятати одразу сімох людей? — обурювалася вона сама до себе.

Особливо враховуючи те, що ще вчора Алекса навіть не слухала корейську музику.

Телефон тихо завібрував. Повідомлення від Саші.

«Тільки не кажи, що ти знову дивишся своїх корейців».

Алекса усміхнулася.

«Не своїх.»

«Ага.»

«Я серйозно.»

«Тоді чому ти була онлайн о першій ночі?»

«Наукове дослідження.»

«Дуже небезпечне?»

«Схоже, що так.»

«Співчуваю.»

Алекса засміялася.

«Побачимося в коледжі.»

«І ти мені все розкажеш.»

«Можливо.»

«Розкажеш! Мені ж цікаво, як вони могли вкрасти сердце моєї найліпшої подруги.»

Алекса похитала головою й відкрила шафу. Форма медичного коледжу вже висіла на дверцятах: білий халат, темні штани, акуратно складений бейдж із прізвищем. Іноді їй здавалося, що вона вже звикла до цього вигляду настільки, що перестала його помічати. Іноді вона все ще дивувалася тому, що навчається саме тут. Колись медицина здавалася їй чимось надто складним і недосяжним. А тепер вона щодня слухала лекції про анатомію, фармакологію та догляд за пацієнтами. Життя дивна штука, ніколи не знаєш чим будеш займаться через декілька років. Будівля медичного коледжу зустріла студентів звичним ранковим шумом. У коридорах було людно. Хтось поспіхом дописував конспект перед заняттям, хтось повторював терміни, деякі уже стояли  біля автомату з кавою.  Алекса піднялася сходами на другий поверх і майже одразу почула знайомий голос.

— Алексо!

Саша стояла біля аудиторії й активно махала їй рукою.

— Ти обов'язково повинна була кричати через увесь коридор?

— Звичайно.

— Навіщо?

— Щоб усі знали, що ти прийшла.

— Жахлива людина.

— Зате чесна.

— Це я вже десь чула.

Саша усміхнулася.

— Ну що?

— Що?

— Розповідай.

— Про що?

— Про твоїх корейців.

— Вони не мої.

— Уже твої.

— Ні.

— Алексо, ти прийшла сьогодні з такими очима, ніби спала три години.

Алекса винувато усміхнулася.

— Чотири.

— О господи...

— Не драматизуй.

— Ти реально всю ніч дивилася їхні відео?

— Не всю ніч.

— До котрої?

— До другої.

— Алексо!

— Що?

— Ти ненормальна.

— Можливо.

Саша засміялася.

— Ну і що ти там такого знайшла?

Алекса задумалася.

— Не знаю...

— Дуже змістовно.

— Справді не знаю. Вони просто... цікаві.

— Цікаві?

— Вони дуже талановиті.

— Угу.

— І працюють неймовірно багато.

— Угу.

— І їхня музика дуже класна.

— Угу.

— І...

— Алексо.

— Що?

— Ти зараз звучиш як людина, яка закохалася.

— Не перебільшуй.

— Я серйозно.

— Це просто музика.

— Саме так усе й починається.

Алекса лише закотила очі. Саме в цей момент пролунав дзвінок.

— Врятована, — усміхнулася вона.

— Ні, на перерві продовжимо.

— Я вже боюся.

— Правильно робиш.

Перша пара тягнулася нескінченно довго. Викладач пояснював тему ін'єкцій та правил асептики, але думки Алекси постійно кудись утікали. Точніше — до ноутбука, який залишився вдома. До відкритих вкладок,  недодивлених відео, до списку пісень, які вона вчора додала до плейлиста.

— Алексо.

Дівчина здригнулася.

— Так?

— Повтори останнє правило обробки рук перед процедурою.

Вона завмерла, Саша поруч ледве стримувала сміх.

— Ем...

Викладач уважно подивився на неї.

— Схоже, думками ви сьогодні десь дуже далеко.

— Вибачте.

— Сподіваюся, хоча б не на морі.

Група засміялася,  Алекса також  усміхнулася.

— Ні.

— Це радує.

Після цього вона все ж змусила себе повернутися до лекції, принаймні ненадовго. Щойно почалася велика перерва, Саша буквально потягнула її до вікна в кінці коридору.

— Все. Тепер розповідай нормально.

— Та що розповідати?

— Назву гурту хоча б.

Алекса назвала її, Саша задумливо кивнула.

— Ніколи не чула.

— Я теж не чула до вчора.

— І що в них такого особливого?

Алекса відкрила телефон.

— Зараз покажу.

Вона швидко знайшла той самий виступ, з якого все почалося.

— Ось.

Саша взяла телефон. Перші секунди вона дивилася абсолютно спокійно, потім трохи нахилилася ближче до екрана. Далі ще кілька секунд мовчала і коли відео закінчилося дівчина повернула телефон подрузі.

— Ну?

— Ну що?

— І все?

— А що ти хочеш почути?

— Не знаю.