Випадковість, яка змінила все

За вікном уже з самого ранку було похмуро. Небо затягнули густі свинцеві хмари, які ніби нависли над містом, поглинаючи будь-який натяк на сонячне світло. Вітер без зупину гойдав дерева, змушуючи їхні гілки схилятися майже до землі. Час від часу він із силою бився у вікна багатоповерхівок, свистів між будинками й підхоплював пожовкле листя, кружляючи ним у повітрі. Таку погоду більшість людей назвали б ідеальною для того, щоб сидіти вдома і Алекса була саме серед них. Дівчина сиділа на своєму улюбленому місці біля вікна, підібгавши ноги під себе. На колінах лежав ноутбук, поруч стояла велика чашка ще гарячої кави, від якої підіймалася тоненька цівка пари. Навчальний тиждень нарешті закінчився, усі домашні завдання вона виконала ще вчора ввечері, щоб сьогодні повністю присвятити день собі. Нарешті можна було не думати про контрольні, реферати чи нескінченні повідомлення в навчальному чаті.

Алекса відкрила ноутбук, але навіть не знала, чим себе зайняти. Вона кілька хвилин безцільно переглядала різні сайти, відкривала вкладки й одразу закривала їх.

— Нудьга... — тихо пробурмотіла вона, зробивши ковток кави.

Саме в цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітилося знайоме ім'я "Саша".

На обличчі Алекси мимоволі з'явилася усмішка.

— Привіт.

— Алексо, ходімо десь кави поп'ємо! — майже одразу пролунало з динаміка. — Я вже не можу сидіти вдома.

Алекса засміялася.

— Серйозно? Ти у вікно дивилася?

— Дивилася.

— Там такий вітер, що мене разом із парасолькою знесе.

— Ну й що? Зате свіже повітря.

— Ні, дякую.

— Ти захворіла?

— Чого це?

— Бо ти вперше відмовляєшся гуляти через погоду.

— Просто сьогодні мені лінь.

— Не вірю.

— Дарма.

На тому кінці дроту почувся важкий театральний зітх.

— З яких це пір погана погода тебе зупиняє?

— З тих, відколи розуму побільшало.

Запала коротка тиша, а потім Саша голосно розсміялася.

— Про розум ти зараз серйозно сказала?

— Абсолютно.

— Ой, припини. Про розум можеш комусь іншому розповідати. У тебе його ніколи багато не було.

— Дуже смішно.

— Ну правда ж.

— Я зараз слухавку покладу.

— Не покладеш.

— Покладу.

— Ні.

Алекса усміхнулася.

Саме за це вона й любила Сашу. Вони дружили вже багато років. Настільки давно, що навіть не пам'ятали, як саме познайомилися. Здавалося, Саша була поруч завжди. Вони були абсолютно різними: Саша не могла всидіти на місці, постійно вигадувала пригоди, кудись тягнула подругу, знайомилася з людьми, сміялася голосніше за всіх і ніколи не соромилася сказати те, що думала. Алекса ж була спокійнішою, любила затишок, книги, музику й довгі вечори вдома. Але саме ця різниця й робила їхню дружбу такою міцною.

— Добре, тоді я сама до тебе прийду.

— Навіщо?

— Бо хочу.

— Сашо...

— Уже пізно мене відмовляти.

— Я навіть не причесалася.

— Та кому ти там потрібна?

— Дякую.

— Будь ласка.

— Безсовісна.

— Зате чесна.

Алекса тихо засміялася.

— Добре. Приходь.

— Став чайник.

— Уже йду.

— Через двадцять хвилин буду.

— Чекаю.

Поклавши телефон на стіл, Алекса ще кілька секунд сиділа нерухомо.

— Ну от... Спокійний день скасовується.

Хоча, якщо чесно, вона була навіть рада.

Дівчина зачинила ноутбук і попрямувала на кухню. Квартира швидко наповнилася ароматом свіжозмеленої кави, Алекса відкрила шафку зі смаколиками, дістала коробку печива, шоколадні цукерки й маленький медовий кекс, який купила ще вчора.

— Саша точно все це з'їсть...

Не встигла вона поставити чашки на стіл, як у двері голосно затарабанили.

— Алексо! Відчиняй!

— Уже йду!

— Алексо!

— Та чую я!

— Ти спеціально повільно йдеш!

— Якщо не перестанеш тарабанити, то двері мені винесеш!

Щойно двері відчинилися, Саша буквально влетіла до квартири разом із поривом холодного вітру. Її щоки почервоніли від холоду, волосся розтріпалося, а на куртці ще блищали дрібні краплі дощу.