Розділ 4. Коли сакура падає

Весна нарешті повноправно прийшла до Токіо. Сакура розквітла, вкриваючи місто невагомими рожевими пелюстками, що нагадували ніжний сніг. Со Йон стояла на мосту, міцно тримаючи в руках ескізник. Тепер він був заповнений не просто малюнками, а живою історією останніх тижнів — спогадами про зустрічі, погляди та емоції, що змінили її світ.

​Вона отримала запрошення повернутися до Сеула. Престижна виставка, шанс, про який вона мріяла все життя, був так близько. Це міг бути її великий крок уперед у мистецтві, але він водночас означав розлуку з містом, яке стало їй рідним, і… з ним.

​Дівчина глибоко вдихнула весняне повітря, напоєне ароматом квітів. Пелюстки кружляли навколо, підхоплені легким вітром. І саме в цей момент вона побачила його.

​Рен стояв під величезним розлогим деревом сакури. Його очі ніжно світилися в промінні вечірнього сонця. Він дивився на неї так, ніби читав її душу — бачив кожен сумнів, кожен страх і кожну тендітну надію.

​— Со Йон… — тихо промовив він, ступаючи назустріч. — Я не прошу тебе залишитися заради мене. Я лише прошу дозволити мені бути поруч, де б ти не була.

​Вона відчула, як серце стискається від солодкого болю і радості водночас.

— А якщо я все ж поїду? — ледь чутно спитала вона.

— Ти можеш іти своїм шляхом. Але знай: я чекатиму, — відповів він зі спокійною впевненістю. — Бо незалежно від того, що принесе завтрашній день, я хочу лише одного — щоб ти була щасливою.

​Со Йон дивилася на його обличчя, на ці очі, що стали для неї найближчими у світі. Вона згадала їхні випадкові зустрічі в натовпі, сміх під дощем, невагомі перші дотики та затишну тишу під нічним небом Токіо.

​Раптом вона усвідомила: вона вже не та дівчина, що прилетіла з Сеула з однією валізою і страхом у серці. Вона змінилася. Вона навчилася відчувати кожну мить, навчилася довіряти й любити.

— Я поїду… — почала вона, і побачила, як тінь промайнула в його погляді, — але тільки разом із тобою.

​Рен усміхнувся, і в його очах з’явився той самий спокій, який вона так сильно полюбила.

— Тоді почнемо нашу спільну історію прямо зараз, — промовив він, міцно беручи її за руку.

​Галасливе й яскраве місто тепер здавалося лише фоном для їхньої маленької, але великої історії. Сакура падала навколо них не як символ швидкоплинності, а як знак нового початку.

​Со Йон і Рен стояли під деревом, тримаючи одне одного за руки. І вперше вони не боялися майбутнього. Бо воно вже почалося. Тут і зараз. Серед рожевих пелюсток, у місті, що ніколи не спить, — разом.

Со Йон відчула, як пальці Рена переплелися з її пальцями. Це був не просто жест — це була обіцянка. Весь шум Токіо, гул автівок на перехрестях і тисячі чужих голосів раптом стали лише далекою мелодією, що не мала над ними сили.

​Вони повільно пішли вздовж набережної, де пелюстки сакури встеляли воду рожевим килимом.

​— Я стільки разів уявляв цей момент, — тихо зізнався Рен, не відпускаючи її руки. — Але в моїх думках ти завжди йшла геть, а я залишався дивитися тобі у спину. Я ніколи не думав, що матиму право попросити тебе залишитися… або піти за тобою.

​Со Йон зупинилася і повернулася до нього. Вона простягнула вільну руку і обережно змахнула пелюстку з його плеча.

— Раніше я малювала тільки самотність, Рене. Навіть коли на папері були люди, вони здавалися чужими. Але тепер… — вона поглянула на свій ескізник, — тепер у кожній лінії я бачу тебе. Ти став моїм натхненням, моєю втечею і моїм домом.

​Рен зупинився, його погляд став неймовірно ніжним. Він обережно притягнув її до себе, і Со Йон поклала голову йому на груди, чуючи рівний, спокійний ритм його серця. Під цим деревом, у самому серці Японії, вона нарешті відчула себе цілісною.

​— Сеул побачить твої картини, — прошепотів він їй у волосся. — І світ побачить їх. А я буду поруч, щоб тримати тебе за руку на кожній виставці. Мені байдуже, що скаже моя родина чи які правила я порушую. Ти — єдине правило, яке я хочу знати.

​Со Йон підняла очі й усміхнулася — вперше так відкрито, без жодної краплі страху.

— Знаєш, я приїхала сюди, щоб знайти себе в мистецтві. А знайшла серце, яке б’ється в унісон із моїм.

​Вечірні вогні Токіо почали запалюватися один за одним, відбиваючись у річці. Рен нахилився і цього разу не зупинився — він ніжно торкнувся її губ своїми. Це був поцілунок, що пахнув весною, дощем і надією. У ньому не було поспіху, лише глибоке, усвідомлене «ми».

​Коли вони нарешті відсторонилися одне від одного, сакура продовжувала падати, засипаючи їхні плечі. Але це більше не нагадувало сумне прощання. Кожна пелюстка тепер була свідком їхнього нового початку.

​Вони йшли в бік вогнів Сібуї, розмовляючи про майбутнє, про виставку в Сеулі та про маленьку студію, яку вони обов’язково відкриють разом. Со Йон знала: попереду ще будуть труднощі, але поки Рен тримає її за руку, жодна небезпека не зможе загасити те світло, що розквітло в її душі цієї весни.

​Це була не просто історія кохання. Це була історія про те, як двоє загублених людей знайшли шлях додому — через тисячі кілометрів, крізь чужі мови та падаючі пелюстки сакури.

Со Йон і Рен йшли тихими вуличками Токіо, тримаючись за руки. Пелюстки сакури все ще падали на їхні плечі, вкриваючи кожен крок ніжною рожевою ковдрою. Місто більше не здавалося чужим — воно стало домом для їхніх спільних моментів.

​— Знаєш, — сказала Со Йон, спостерігаючи за відблисками неону на вологому асфальті, — я ніколи не думала, що зустріну людину… яка бачитиме мене справжньою.

​Рен усміхнувся і стиснув її долоню трохи міцніше.

— А я ніколи не думав, що знайду ту, з ким мені захочеться нарешті зняти всі маски й просто бути собою.

​Вони зупинилися на невеликому містку над річкою. Вода відбивала світло ліхтарів і міських реклам, створюючи ілюзію мільйона маленьких зірок прямо під їхніми ногами. Со Йон підняла голову і подивилася на Рена. У його очах вона бачила те саме майбутнє, про яке боялася навіть мріяти в Сеулі.