Розділ 3. Те, про що він мовчав

Наступні дні пролетіли, мов у тумані. Со Йон справно ходила на лекції, малювала в кафе біля храму Сенсо-дзі, але думки постійно поверталися до Рена. Його погляд, незворушний спокій і слова про «місто, сповнене секретів» — усе це переслідувало її, навіть коли вона намагалася зосередитися на начерках галасливого натовпу.

​Одного ранку вона побачила його випадково в самому центрі міста. Рен стояв перед входом до розкішного скляного хмарочоса в оточенні кількох чоловіків у строгих костюмах. Його легка посмішка не змінилася, але все оточення виглядало… неприродно офіційним.

​Со Йон відчула, як по спині пробіг холодок: цей хлопець точно не був звичайним студентом.

​Вона мимоволі наблизилася, і Рен помітив її миттєво.

— Со Йон… — тихо промовив він, і його погляд одразу став серйозним, майже тривожним.

​— Що це за місце? — не витримала дівчина, відчуваючи, як правда виходить назовні. — Хто ти насправді, Рене? Ти не просто студент, чи не так?

​Він опустив погляд, на мить завагавшись. Тиша між ними стала майже відчутною на дотик.

— Так. Я не просто студент, — нарешті відповів він. — Моє життя набагато складніше, ніж ти можеш собі уявити.

​Серце Со Йон пришвидшило ритм. Вона відчувала, що ці слова — лише верхівка айсберга.

— Складніше… як саме? — обережно спитала вона, вже не впевнена, чи справді хоче знати відповідь.

​— Я належу до родини, де кожен крок розписаний на роки вперед. Мій день, моє майбутнє… навіть коло мого спілкування — усе під суворим контролем. І такі випадкові зустрічі, як наша… — він сумно похитав головою, — вони небезпечні.

​Со Йон зробила крок ближче, попри внутрішній голос, що благав зупинитися.

— Тобі загрожує небезпека? — прошепотіла вона.

​Він подивився їй прямо в очі, і в тому погляді вона прочитала щось значно глибше, ніж звичайну симпатію. Це був біль людини, яка знайшла скарб, але не має права його залишити.

— Небезпека загрожує мені, якщо ти будеш занадто близько. Але водночас… я не можу змусити себе тебе відпустити.

​Між ними повисла електрична напруга. Со Йон хотілося розвернутися і втекти, поки не пізно, але ноги не слухалися. Її нестримно тягнуло до нього, незважаючи на ризик і тіні, що стояли за його спиною.

​— Ти мене лякаєш, — зізналася вона чесно.

— А ти мене захоплюєш, — так само тихо відповів Рен.

​На коротку мить увесь Токіо зник. Залишився лише холодний дощ, поодинокі пелюстки сакури, що кружляли в повітрі, і вони двоє. Со Йон зрозуміла: шляху назад немає. Вона не зможе просто викреслити його зі свого життя.

​Навіть якщо це означає, що її серце тепер перебуває на дуже небезпечній території.

Со Йон стояла поруч із Реном під навісом старого кафе. Дощ ішов тихо, дрібними краплями вистукуючи ритм по парасольках і дахах. Вона все ще не знала, чи варто йому довіряти, але кожна секунда в його присутності змушувала її серце битися все швидше й швидше.

​— Я не хотів лякати тебе, — сказав Рен, коли вони повільно пішли вздовж вузьких затишних вуличок. — Просто… моє життя влаштоване так, що я звик приховувати справжнього себе.

​— І що тепер? — запитала вона, вдивляючись у його профіль. — Тепер я знаю, що ти зовсім не такий, яким здаєшся на перший погляд…

​Він мовчки зупинився і подивився їй прямо в очі. У цьому погляді було стільки щирості, що Со Йон на мить затамувала подих.

— Тепер ти знаєш. І все одно залишаєшся поруч.

​Дівчина відчула, як приємне тепло розливається по всьому тілу. Її пальці ледь помітно тремтіли, але вона не відсунулася. Рен нахилився ближче, і вона відчула його легкий подих на своєму обличчі.

​— Со Йон… — тихо, майже пошепки промовив він. — Мені подобається, як ти бачиш цей світ. Як ти його відчуваєш. У твоїх ескізах більше правди, ніж у всьому, що мене оточує.

​Вона не знала, що відповісти. Думки плуталися, а серце калатало так гучно, що, здавалося, його чути крізь шум дощу. Тоді Рен обережно взяв її руку у свою. Його долоня була теплою і надійною. Со Йон не відсторонилася — навпаки, її пальці мимоволі стиснули його руку у відповідь.

​— Ти мені довіряєш? — запитав Рен, заглядаючи в саму душу.

​Со Йон дивилася на нього і розуміла: вона відповідає не словами, а самим серцем.

— Так, — відповіла вона, і цей короткий звук став їхньою спільною таємницею.

​Вони стояли так кілька хвилин, оповиті тишею, відчуваючи близькість, якої раніше не знали ні з ким. Дощ і пелюстки сакури створювали навколо них ілюзію окремого всесвіту, де не існувало соціальних статусів, обов’язків чи небезпечних родинних зв’язків. У цій тиші Со Йон остаточно усвідомила: вона готова ризикнути. Навіть якщо це означає відкрити серце назустріч невідомості.

​— Ти… ти теж боїшся, — тихо зауважила вона, помітивши тінь смутку в його очах.

— Боюся, бо вперше бачу те, що мені справді страшно втратити, — відповів Рен. — Я не хочу втрачати тебе.

​Вони повільно нахилилися одне до одного. На коротку мить їхні губи майже торкнулися — лише невагомий натяк, подих, але цього вистачило, щоб світ Со Йон вибухнув новими барвами.

​Вона відчула, що її життя змінилося назавжди. Ці емоції були лише початком. Попереду чекали випробування та складні вибори, але зараз, під дощем у серці Токіо, вона вперше почувалася на своєму місці.