Розділ 2. Дощ і ескізи

Наступного ранку Со Йон прокинулася під шум дощу, що монотонно стукав у вікно її квартири. Місто, яке вчора здавалося величезним і трохи лякаючим, сьогодні виглядало затишнішим, ніби схованим під сірою вуаллю. Краплі на асфальті переливалися у світлі ліхтарів, і вона раптом відчула: цей день може стати особливим.

​Вона взяла папку з ескізами, парасольку і вирушила вулицями Сібуї. Її план був простим: знайти невелике кафе неподалік храму Сенсо-дзі й провести там кілька годин, малюючи перехожих, натовп і саме дихання міста.

​Коли дівчина зупинилася на мосту, щоб зафіксувати черговий образ, вона знову відчула на собі знайомий погляд. Спочатку Со Йон подумала, що це лише гра уяви чи шепіт дощу, але за мить він уже стояв перед нею.

​— Ти… знову тут? — тихо промовив він.

​Со Йон здригнулася. Серце миттєво пришвидшило ритм. Це був він — той самий хлопець із вчорашнього натовпу. Рен.

​— Так… Я просто хотіла малювати, — відповіла вона, намагаючись вгамувати хвилювання в голосі.

​Він присів поруч на лавку, не порушуючи її особистого простору. Краплі дощу ритмічно вистукували по їхніх парасольках. Токіо навколо було гучним і водночас дивно затишним, немов саме місто затамувало подих, чекаючи на їхню розмову.

​— Твої малюнки… вони живі, — сказав Рен, розглядаючи ескізи в її руках. — Місто не бачить себе таким, яким бачиш його ти.

​Со Йон розгубилася. Ніхто раніше не говорив їй подібних слів.

— Дякую, — ледь чутно пробурмотіла вона, ніяково відводячи погляд.

​Вони мовчки спостерігали за дощовою Сібуєю. Маленькі випадкові моменти: як він нахилився, щоб підняти її олівець, як вони одночасно засміялися, коли різкий порив вітру намагався вирвати папери з рук — усе це поступово плело між ними невидиму нитку.

​Со Йон відчула, що цей хлопець зачіпає в її душі струни, про існування яких вона й не здогадувалася. Токіо з його хаосом та неоновим світлом перестало бути просто місцем навчання. Тепер воно стало декорацією для її нової історії.

​Вона не знала, що це — проста цікавість чи щось набагато глибше. Але відчуття було настільки сильним, що вона вирішила: нехай цей дощовий день стане першим у низці їхніх спільних моментів.

Со Йон ще довго стояла під дощем, дивлячись, як Рен зникає у натовпі. Пелюстки сакури кружляли навколо, падаючи на мокрий асфальт, і вона відчула, що сьогодні сталося щось більше, ніж просто випадкова зустріч.

Вона відкрила папку з ескізами і розглядала малюнки. Кожна лінія, кожен штрих здавався їй живим — мов місто само розповідало їй свої таємниці. І вона зрозуміла, що відчуває дивне хвилювання: не просто симпатію, а цікавість, яку важко пояснити.

“Хто він насправді?” — подумала Со Йон.
Його спокій, впевненість, загадковість… він був не таким, як усі. І вона відчула, що Рен приховує щось важливе, щось, що він не готовий одразу показати.

Вона закрила папку і тихо промовила:
— Мабуть, я ще не готова дізнатися.

Вітер підняв ще кілька пелюсток, і одна з них зачепила її щоку. Со Йон провела пальцем по рожевому краю, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Вона зробила глибокий вдих і рушила далі — назад у натовп Сібуї. Місто вже не здавалося лише чужим і великим. Воно стало місцем можливостей, пригод і нових знайомств. І вона знала одне: завтра вона знайде його знову.

Але разом із цим відчуттям прийшло й передчуття — що за цим спокоєм і усмішкою Рена ховається щось, що може змінити її життя.

І поки вона йшла під дощем, Со Йон усвідомила, що ця історія тільки починається.