Розділ 1. Місто, що не спить

Хан Со Йон прилетіла з Сеула до Токіо з однією валізою і сотнею думок.

​Літак приземлився ввечері. Крізь ілюмінатор місто здавалося океаном вогнів — холодних, яскравих, байдужих.

​Батькам вона сказала, що це лише навчання. Новий університет, новий досвід, нові можливості.

Собі — що це втеча.

Втеча від очікувань.

Від постійного «ти повинна».

Від майбутнього, яке для неї вже розписали в Сеулі.

​Таксі зупинилося біля маленької орендованої квартири. Усе було акуратним, тихим, занадто правильним. Со Йон поставила валізу біля стіни й підійшла до вікна.

​Токіо не спало.

І вона теж.

​Наступного дня вона вирішила вийти без карти. Просто йти туди, куди веде місто.

У районі Сібуя вона вперше відчула, що загубилася. Люди рухалися швидко, впевнено, ніби кожен знав своє місце. Величезні екрани мерехтіли рекламою. Неон відбивався у вологому асфальті.

​Со Йон стояла посеред натовпу, притискаючи до грудей папку з ескізами. У неї не було чіткого плану. Лише мрія — малювати.

​Вона зробила крок назад — і врізалася в когось.

​Папери розсипалися по землі. Олівець покотився під ноги перехожим.

— Обережніше, — спокійно сказав він.

​Голос був тихим, але впевненим.

​Со Йон швидко опустилася на коліна, збираючи аркуші. Чужа рука допомогла їй підняти один із малюнків. Він затримав погляд. На папері була зображена дівчина під сакурою. Пелюстки падали, але вона не намагалася їх зловити — лише дивилася вгору.

​— Це ти? — запитав він японською.

​Со Йон підняла очі.

​Їхні погляди зустрілися лише на секунду. Темне волосся, трохи розпатлане вітром. Спокійні, уважні очі. Обличчя, яке не усміхалося, але й не було холодним.

​Цієї секунди вистачило.

​Світ навколо ніби став тихішим. Реклама більше не кричала. Натовп перестав існувати.

​— Ні, — відповіла вона тихо. — Це… те, ким я хочу стати.

​Він повернув їй аркуш.

​— Тоді не губи це, — сказав він. — У цьому місті легко загубитися.

​Його пальці на мить торкнулися її руки. Це було занадто відчутно. Хлопець зробив крок назад, ніби згадав, що поспішає.

​— Ласкаво просимо до Токіо, — додав він і зник у натовпі.

​Со Йон ще кілька секунд стояла нерухомо. Вона навіть не запитала його імені.

​Над перехрестям спалахнули світлофори. Натовп рушив уперед.

Со Йон стиснула папку з ескізами. Токіо більше не здавалося просто містом. Воно стало початком.

​І вона ще не знала, що ця випадкова зустріч стане першою пелюсткою сакури, яка змінить усе.

Со Йон повільно рушила далі, обережно маневруючи між перехожими. Її серце все ще калатало після випадкової зустрічі. Погляд на ескізи заспокоював, але водночас нагадував: усе, що вона мала зараз — це лише хиткий початок.

​Вулиці Сібуї здавалися нескінченними. Величезні екрани транслювали рекламу гаджетів та усміхнених айдолів, а музика з крамниць зливалася в дивний хаотичний ритм. Це місто не давало зупинитися ні на мить.

​Со Йон відчула, як пальці міцніше стиснули папку. Вона підняла очі й помітила невеликий сквер на розі. Там кілька сакур розквітли так пишно, ніби запрошували її підійти ближче. Вітер підхопив пелюстки, і вони закружляли в повітрі, повільно осідаючи на вогку після нічного дощу землю.

​Вона зробила крок до дерев, вдихаючи прохолодне повітря, змішане з ледь невловимим ароматом квітів. І тут, серед міського хаосу, вона побачила його знову.

​Хлопець стояв з іншого боку скверу. Він не виглядав здивованим чи стурбованим — лише спокійно спостерігав за нею, ніби чекав.

​Серце пропустило удар. Со Йон хотіла відвернутися, сховатися за деревами, але ноги самі несли її вперед. Коли вона підійшла ближче, він усміхнувся — ледь помітно, кутиками вуст, але цього вистачило, щоб образ закарбувався в пам'яті.

​— Здається, місто тебе ще не злякало, — тихо промовив він.

— Ще ні, — відповіла Со Йон, хоча відчувала, як усередині все завмирає від дивної напруги.

​Вони не обмінялися іменами. Вони просто стояли серед падаючих пелюсток, неонового сяйва та нескінченного шуму мегаполіса. У цю мить здавалося, що весь світ належить лише їм двом.

​Со Йон зрозуміла одне: вона не знала, хто він, але його погляд говорив більше за будь-які слова.

​Ця зустріч була лише початком — маленькою пелюсткою, яка незабаром перетвориться на справжній шторм емоцій та відкриттів. Вона ще не могла цього передбачити, але відчувала: назад шляху немає.

Со Йон стояла серед падаючих пелюсток і спостерігала, як він зникає у натовпі. Серце билося швидше, ніж вона очікувала. Вона відчула дивну суміш страху й захоплення — як перед першим стрибком у воду, коли не знаєш, наскільки вона глибока чи холодна.

​Вона міцніше стиснула папку з ескізами. Хоча хлопець і зник з поля зору, його образ закарбувався в голові: спокійний, уважний, ніби він бачив те, чого інші не помічали.

​Со Йон знову окинула поглядом Сібуя. Люди поспішали, ліхтарі миготіли, реклама засліплювала, а двері крамниць раз у раз випускали назовні яскраві потоки світла. Місто здавалося величезним монстром, але водночас неймовірно привабливим. Воно ні на кого не чекало і ніколи не спало. Саме тут вона відчула: вона зможе знайти своє місце, якщо не дозволить страху поглинути себе.

​Дівчина присіла на низьку кам'яну огорожу й відкрила ескізник. Руки трохи тремтіли — не від утоми, а від хвилювання. Кожна лінія на папері передавала її думки. Вона відчувала, як Токіо вже починає її змінювати. Вона більше не була тією дівчиною із Сеула, яка боялася зробити самостійний крок.

​Поки олівець ковзав по паперу, у грудях розливалася тендітна надія. Можливо, усе не так страшно. Можливо, тут, серед галасу й дощу, вона знайде не просто нове життя, а саму себе.

​Вперше за довгий час Со Йон відчула: справжнє життя починається прямо зараз. Ця випадкова зустріч — лише перша пелюстка, що впала на землю, даючи старт її власній історії.

​Вона зібрала аркуші, глибоко вдихнула вологе нічне повітря і рушила далі. Со Йон ще не знала, що за наступним поворотом на неї чекає ще одна несподіванка, яка переверне її уявлення про це місто і про власне серце.